Очі його дивилися суворо, і Альошка відчув холодок між лопатками від передчуття, — що розмова буде справді серйозна і важлива…
— Справи, значить, такі… — почав Силін. — Тільки дивіться, хлопці, язики!.. — він підніс до рота стиснутий кулак.
— Ясно.
— Не маленькі, — вставив Пантюшка. Йому дуже хотілося сподобатися Силіну.
— Ну, це я так, про всяк випадок. Так ось, слухайте… Становище у нас зараз важке, людей мало. Німців разів у три більше. Набоїв невистачає. Погано! А повинні ми протриматися, поки допомога прийде. Але от яка почала спостерігатися штуковина: ледве в нас десь слабина — німці тут як тут! Ось, наприклад, Костюков з людьми… Йшли вони на чисте місце, німцями там і не пахло, а прийшли в засаду. Думаєте, спроста це? Неспроста! Хтось німцям дорогу вказує! А хто?.. Тут вона і є заковика. — Він помовчав, ворухнув кошлатими бровами і говорив далі, немов розмірковуючи вголос: — У штабі в нас буза, ходять всякі, кому не ліньки. Тут тобі й есери, і самостійники, одного бачив — так я точно знаю: колишній офіцер, монархіст, сволота! Днями попа спіймали, з німцями зв"язок підтримував. Самому мені ніколи зайнятися порядком, от і ходять… Коротше, хлопці, так. — Силін поклав кулаки на шерехаті дошки столу. — Треба того шпигуна зловити, який нас німцям видає. І ось тут потрібна мені ваша допомога! — Навалюючись грудьми на стіл, він твердо і пильно подивився на хлопців. — Слухайте: поки ви будете при штабі, треба вам придивлятися, хто приходить, з ким розмовляє, в якій справі. Якщо помітите щось підозріле — зразу до мене. Буває прийде людина, нічого в ній особливого, ходить ляси точить, а сама слухає, примічає й мотає на вус. Це — раз. А то, може, у неї зв"язок з кимось із штабних. За цим особливо стежити треба. Ворог у штабі — це останнє діло. Розумієте тепер, що від вас вимагається?
— Зрозуміло, товаришу Силін, — відповів Пантюшка.
— Далі. Діяти треба з розумом, щоб нікому й на думку не спало, чим ви зайняті. Зв"язок триматимете зі мною, ну ще з Поповим — він у курсі справи. Іншим — ні пари з уст. Коли що неясно, кажіть зразу, розтлумачу.
— Усе ясно, — знов запевнив Пантюшка.
Альошка промовчав. Він був розчарований. Значить, все-таки знову сидіти в штабі, а інші хай б"ються… Він стиснув зуби, подумав: «Втечу!»
Силін, помітивши жовна на Альошчиних щоках, сказав:
— Ти чого, Олексію? Не подобається? А я ж вам справжнє діло пропоную. Ти сам подумай: поки шпигуни ходять серед нас, ми перед німцями наче голі, з усіх боків нас видно. Через них Костюкова вбили, Пахрю, дружка твого, й інших… А скільки ще може загинути — думаєш про те? Ми їх на завдання посилаємо, а німці вже все наперед знають. І каюк, гинуть люди! Ось воно як…
Він потягнувся через стіл, міцно взяв Альошку за плече:
— Ти вдумайся, яка це важлива справа! Німці до нас розвідку засилають, а ми їм впоперек свою, щоб їх плани поламати. Я чому тебе вибрав та ось його? Ви хлопці молоді, на вас ніхто уваги не звертає. А саме це й потрібно. Хлопець ти грамотний, розумом бог не зобидив, тут ти зараз більше користі принесеш, ніж на передовій. Усій нашій справі допоможеш. Зрозумів, Олексію, га? — він поторсав Альошку за плече.
— Зрозумів, — сказав Альошка, — згоден…
— Справа ця небезпечна, — говорив Силін. — Шпигуни — народ відчайдушний, можливо, й битись доведеться. Щоб їх спіймати, сміливість потрібна, і тут теж треба мати, — він показав на голову. — Ясно тобі?
І, побачивши по очах хлопця, що той зрозумів, повірив, відпустив його плече, випрямився і заговорив по-діловому:
— Я зараз до лікарні Тропіних, побачити треба тих двох, що врятувалися, потім на передову. Ви повертайтесь назад у штаб… Тільки, хлопці, язик за зубами і щоб непомітно було, як і що!.
Він підвівся.
Пантюшка, який вже давно поривався щось сказати, зупинив його.
— Товаришу Силін, у мене є одна підозра з приводу шпигунів, я сьогодні в штабі побачив…