— Гадаю, що ви маєте рацію, — сказав Трампус. — Коли в мене перестане боліти голова, то я скажу, що ви маєте цілковиту рацію. Крім того, я присягаюсь, що знову стану непитущим. Тикач — це диявол, його бехерівка діє ще сильніше, ніж ваша кава.
Клубічко тільки-но встиг оглянути решту мішечків, які ще не бачив, коли повернувся Тикач. Вигляд у нього був схвильований.
— Перш за все, — сказав він, — мені не подобається, що ставлення людей до мене зовсім змінилось. Дехто вклоняється мені мало не до землі, а інші ладні вбити поглядом. Переконати їх, що в мене в кишені не залишився діамант завбільшки з кулак, буде неймовірно важко. Але про найголовніше я довідався тільки що. З лікарні подзвонили, що Віртер помер.
— Бідолаха, — байдуже мовив Клубічко. — Це погано.
— Так. Бо тепер ми вже не дізнаємось, як все це сталося.
— Спробуємо дізнатися й без Віртера, — заспокоїв його Клубічко.
— Можливо, небіжчик нам трохи допоможе. З лікарні подзвонили, що перед смертю він на хвилину опритомнів. Зміг навіть вимовити кілька слів. Правда, безладно. Я забіжу туди, щоб дізнатися певніше. Ви ж знаєте, що я наказав стерегти Віртера.
— Ах, стерегти! — скептично зауважив Клубічко. — Оці ще мені сторожі! Мій двоюрідний брат найняв для своєї жінки в пологовому будинку приватну сестру. А коли прийшов уранці, то сестра солодко спала, а дитина вже народилася на світ.
Тикач знизав плечима.
— Мої сторожі під час служби не сплять. — Потім показав телеграфний бланк. — Це з міністерства внутрішніх справ. Я згораю з нетерплячки. Але щоб мати спокій, прочитаю, аж коли повернусь. А ви що далі робитимете?
— Я? Піду поснідаю, — відповів Клубічко. — Ті діаманти викликали в мене вовчий апетит. Піду в «Елефант». Можете зайти туди до мене.
— А ти? — запитав Тикач Трампуса.
— Я? Ну що ж. Сейф, звичайно, це сейф, але я гадаю, що мені краще побути біля нього.
26
Клубічко швиденько поснідав своєю звичайною яєчнею з шинкою. Починався гарний вересневий день, стіл йому накрили біля відчиненого вікна, і до душної кав"ярні віяло прохолодою з річки, що далеко внизу бігла по своєму кам"яному руслі. Клубічка в «Елефанті» знали й тому зварили каву за його власним рецептом: на чималу чашку води дві ложечки з верхом свіжої дрібнозмеленої натуральної кави. Випивши каву, він закурив люльку із справжнім турецьким тютюном, на який витрачав щомісяця десяту частину зарплати.
Незабаром йому стало нудно, а цей стан він зносив гірше, ніж будь-що інше.
«Що ж, — подумав він собі,— я міг би поки що подивитися на «Дечинську браму». Піду подивлюсь, від цього шкоди не буде».
Клубічко обережно оглянув винарню. На дверях побачив напис: «Зачинено з технічних причин». В будинку було відкрите лише одне вікно на третьому поверсі, а на вулиці не було жодного руху. Незважаючи на це, він зайшов до ресторану навпроти й сів біля вікна. Позіхаючи, кельнерка принесла йому каву, але він навіть не доторкнувся до чашки. Дивився на будинок, 1 йому здавалося, що там зовсім немає життя. Заплатив і вийшов на вулицю. Будинок мав звичайний вхід із темним коридором. Ним він вийшов у маленький дворик; у Кардових Варах усі двори маленькі — обмаль місця. Тут він побачив те, що й уявляв собі: до винарні вів ще й другий хід через двір. Він узявся за ручку дверей і, здивувавшись, переконався, що вони відчинені. У винарні, закритій з наказу поліції…
«Мабуть, — подумав він, — господар потай впустив уночі клієнтів, а коли вони пішли, забув замкнути двері».
Посвітивши ліхтариком, Клубічко побачив, що коридор досить довгий. Отут кухня, далі, певно, якийсь буфет, ще далі — зачинені двері в підвал, а тут вхід до вбиральні. А ці двері з кольорового скла — очевидно, вхід до залу винарні. Мабуть, зачинені. Проте ні. Він відчинив їх, і в обличчя йому пахнуло важким і неприємним повітрям невеличкого приміщення, де танцюють напахчені жінки, спітнілі чоловіки і де всі п"ють алкоголь. Завіси були стулені, штори опущені. Тепер він уже не сумнівався, що господар обійшов заборону. Доказом цього було й те, що на столах не стояли перекинуті догори ніжками стільці.