— Привіт, стара курво, — промовив Саллі швидше з радістю, аніж з тривогою. Коли вона показувалася востаннє? Напевно, на зустрічі Нового року в Теклінів. То був останній раз, коли Саллі добре нализався. — Чому тебе не було на похороні Пагса? Новий лейтенант питав про тебе.

Вона не відповіла. Та й коли відповідала? Просто сиділа, згорнувши руки, не зводячи з нього чорних очей, гелловінський дух у зеленому, помаранчевому і червоному. От тільки старенька мамасан не була схожа на жодну примару з голлівудських фільмів: крізь неї не можна було дивитися, вона ніколи не змінювала вигляду, ніколи не розчинялася в повітрі. Одне кістляве жовте зап’ястя обвивала мотузяна плетінка, на зразок браслета дружби в перших класах середньої школи. І хоча ви бачили кожен завиток плетінки і кожну зморшку на її старезному обличчі, у неї не було жодного запаху, а єдиний раз, коли Саллі спробував її торкнутися, вона взяла і зникла. Вона була привидом, а його голова — заклятим будинком, де він водився. А іноді, зазвичай безболісно і завжди без попередження, голова вибльовувала її там, де потрібно було її побачити.

Вона не змінилася. Не облисіла, не нажила каменів у жовчному міхурі й не потребувала біфокальних окулярів. Не померла, як померли Клемсон, Пагс, Пекер і хлопці з розбитих гелікоптерів (навіть як ті двоє, яких вони забрали з галявини, облитих з ніг до голови піною, немов сніговики, опіки яких були занадто важкі, несумісні з життям, тож усі зусилля виявилися марними). І вона не зникла, як зникла Керол. Ні, старенька мамасан не перестала вряди-годи заглядати на вогник і нітрохи не змінилася з часів, коли «Миттєва карма» входила до десятки найкращих хітів. Один раз їй, правда, довелося померти, довелося валятися в багнюці, коли Мейленфант спершу увігнав багнет їй у живіт, а потім оголосив про намір відрізати голову, але відтоді їй ведеться геть нівроку.

— Де ти була, любонько?

Якщо хтось з сусідніх авто випадково гляне в його бік — «кепріс» тепер був затиснутий у коробочку з усіх чотирьох боків — і помітить, що його губи ворушаться, то вирішить, що він співає під радіо, а коли подумає щось інше, то й чорт з ним. Кого, нахер, хвилює, що хтось там думає? Він набачився такого, різних жахіть, не в останню чергу, змотаних власних тельбухів на кривавій підстилці з лобкового волосся, і якщо іноді він бачить стареньку примару і розмовляє з нею, то й що? Кого це стосується, крім нього самого?

Саллі глянув уперед, намагаючись розгледіти, через що утворився затор, і не зумів, як буває завжди: вам просто доводиться чекати і проповзати трішечки вперед, коли вперед проповзає авто перед вами, тоді озирнувся назад. Від цього мамасан часом зникала. Але не сьогодні. Сьогодні вона тільки переодяглася. Червоні кросівки ті ж самі, але тепер на ній була форма медсестри: білі нейлонові штани, біла блузка з пришпиленим до неї золотим годинничком — який милий штрих — і біла шапочка з маленькою чорною смужкою. Проте руки й далі були згорнуті в неї на колінах і вона знову дивилася на нього.

— Де ти була, мамасан? Мені тебе не вистачало. Знаю, це дивно, але я не брешу. Я думав про тебе, мамасан. Бачила б ти нового лейтенанта. Це ж треба! Увійшов у фазу сонячної батареї. Маю на увазі, вершечок чисто лисий, так і сяє.

Стара мамасан нічого не сказала. Саллі це не здивувало.

За похоронним салоном був провулок, у якому під стіною стояла пофарбована назелено лавка. По обидва боки від лавки стояли урни з піском, напхані недопалками. Діффенбейкер сів коло однієї з урн, запхав цигарку до рота (««Дангілл», — відзначив Саллі, — досить солідно»), тоді простяг пачку Саллі.

— Ні, я справді кинув.

— Чудово.

Діффенбейкер дістав запальничку «Зіппо» і припалив, а Саллі раптом зробив дивовижне відкриття: він жодного разу не бачив, щоб хтось з в’єтнамських припалював цигарки сірниками чи одноразовими бутановими запальничками; всі в’єтнамські ветерани, здавалося, користувалися тільки «Зіппо». Але ж такого просто не може бути. Чи може?

— Ти й досі добре кульгаєш, — зауважив Діффенбейкер.

— Ага.

— Взагалі, я б сказав, що тепер куди краще. Минулого разу, коли я тебе бачив, ти ледь не заточувався. Особливо, коли залив за комір кілька чарчин.

— Ти ще їздиш на зустрічі? Вони їх ще влаштовують? Пікніки та інше подібне лайно?

— Здається, влаштовують. Але я вже три роки не їжджу. Занадто гнітюче.

— Ага. Ті, у кого немає раку, допиваються до ручки. Ті ж, хто зміг зав’язати зі спиртним, сидять на «Прозаку».

— Ти помітив?

— Як же, бля, не помітити.