— Сумніваюся, що ти такий вже безбожний.

Віллі посміхається у відповідь.

— Ти й гадки не маєш, Ральфе, яке зло таїться в серці ремонтника опалення і вентиляцій. А от після Різдва, певно, перепочину кілька днів. Думаю, треба було б.

— Поїдеш на південь? Може, до Флориди?

— На південь? — Віллі виглядає сторопіло, тоді сміється. — О ні. Хто-хто, тільки не я. У мене вдома роботи ціла купа. Людині слід тримати свій будинок у порядку. Інакше одного прекрасного дня подує вітерець, і дах впаде тобі прямо на голову.

— Мабуть, ти правий, — каже Ральф, натягуючи шалика на вуха. — Побачимося завтра?

— А куди дінемося? — відповідає Віллі і простягає руку в рукавиці. — Дай п’ять.

Ральф дає п’ять, тоді повертає свою долоню. Посміхається сором’язливо, але запопадливо.

— Дай десять, Віллі.

Віллі дає йому десять.

— Ну як, добре, Ральфику?

Сором’язлива усмішка чоловіка перетворюється на захоплений хлоп’ячий сміх.

— Так збіса добре, що треба повторити! — вигукує він і плескає по руці Віллі з упевненістю знавця. Віллі сміється.

— Ти справжній чоловік, Ральфі. Все в тебе схоплено.

— Ти теж справжній чоловік, Віллі, — відповідає Ральф з такою манірною серйозністю, що аж трохи смішно. — Щасливого Різдва.

— І тобі такого ж.

Він якусь мить стоїть нерухомо, стежачи, як Ральф бреде в снігу.

Поруч з ним вуличний Санта монотонно дзвонить у свій дзвіночок. Віллі бере саквояж і рушає до дверей своєї будівлі. Тут дещо впадає йому ввічі, й він зупиняється.

— У тебе борода набік з’їхала, — говорить він Санті. — Якщо хочеш, щоб люди тобі вірили, поправ свою довбану бороду.

Він заходить досередини.