Від радості в Боббі трішки паморочилося в голові. На його думку, «Володар мух» був такий далекий від «Кільця навколо Сонця», скільки це взагалі можливо, але мама терпіти не могла наукову фантастику, і якщо щось і могло стримати її від потенційно небезпечного гортання, то це саме те, що треба.

Вона повернула Боббі книжку і підійшла до вікна.

— Боббі?

Вона не оглянулася на нього, принаймні не одразу. На ній була стара сорочка і суботні штани. Яскраве полуденне світло просвічувало крізь сорочку, і Боббі, дивлячись на її боки, вперше помітив, як мама схудла. Ніби забувала поїсти абощо.

— Що, мамо?

— Містер Бреттіґен тобі ще щось дарував?

— Мамо, він Бротіґен.

Вона насупилася на свій відбиток у вікні… хоча, швидше за все, це був його відбиток.

— Не виправляй мене, Боббі. То як?

Боббі задумався. Кілька пляшок шипучки, інколи сандвіч з тунцем чи круасан з пекарні, де працювала мати Саллі, але ніяких подарунків. Крім книжки, одного з найкращих подарунків за все його життя.

— Та де. Та й з чого б це?

— Не знаю. Але й не можу зрозуміти, чому чоловік, з яким ти тільки-тільки познайомився, взагалі дарує якісь подарунки на день народження?

Вона зітхнула, схрестила руки на своїх невеличких гострих грудях і знову задивилась у вікно.

— Він розповідав мені, що раніше працював у Гартфорді, у якійсь державній службі, а тепер на пенсії. Тобі він теж це казав?

— Щось таке.

Насправді Тед ніколи не розповідав Боббі про свою роботу, а запитувати йому й на думку не спадало.

— А в якій сфері? В якому департаменті? Охорони здоров’я і соціальної політики? В дорожньо-транспортному управлінні? Чи в управлінні контролера?

Боббі похитав головою. Що в біса воно взагалі таке контролер?

— Думаю, він працював в освіті, — задумливо вела далі мати. — Він розмовляє, як учитель, хіба ні?

— Щось типу того.