Коло замикається

«Нам потрібна підмога», — подумав Поет.

Едвард Дорн

Він прокинувся на світанку.

Чоботи були на ньому.

Сів і поглянув навколо. Лежав він на морському березі, на білому, мов кістка, піску. Над ним керамічне, безхмарне синє небо стояло високе й глибоке. Унизу бірюзове море налітало на риф і обережно відступало, коливаючись між дивними човнами, які були

(каное, каное з поплавцями.)

Він знав це… але яким чином?

Підвівся на ноги і ледь не впав. Його трусило. Важко він відбувся. Похмілля мучило.

Він розвернувся. Зелень джунглів так і кинулася в око: темна, густа хаща ліан, широкого листя, буяння квітів, які були

(рожевими, наче сосок хористки.)

Він знову здивувався.

Хто це така — хористка?

І до того ж, що таке сосок?

Побачивши його, залементував ара, полетів наосліп геть, налетів на товстий стовбур старого баньяна — і впав мертвим до його ніг, задерши ноги.

(Догори ногами на стіл подала.)[224]

Мангуста поглянула в його рум’яне, заросле щетиною обличчя — і померла від крововиливу в мозок.

(Схопили діти по ложці і ножу.)

Жук, який діловито біг стовбуром пальми ніпа, почорнів і висох, так що лишився тільки панцир, щойно крихітні електричні блискавки затріскотіли між його вусиків.