— Та він мене не ляка, — сказав Пацан, наче й не полишав теми. — Хуй там. Він у нас міцний кокос, та Пацан розколював і не такі горішки. Пельку заткаю та розстріляю, як казав Бос[28]. Віриш у цю хуйню-муйню?

— Аякже, — озвався Сміттєбак.

— Хаваєш Боса?

— Аякже, — кивнув Сміттєбак, хоча й не мав жодного уявлення, що то за Бос.

— Бля, та Боса не хавають тільки йолопи. Слухай, знаєш, шо я зроблю?

— Поїдеш на захід? — насмілився сказати Чувак-Сміттєбак — наче безпечне припущення.

— Після того як туди доберусь, — нетерпляче відмахнувся Пацан. — Після того. Знаєш, шо я тоді зроблю?

— Ні. Що?

— Заляжу на певну часину. Прозондую ситуацію. Січеш цю хуйню-муйню?

— Атож, — сказав Сміттєбак.

— Хуяк — ще б пак! Не квакай, я сам тобі все скажу. Прозондую ситуацію. Прозондую оте цабе. А тоді…

Пацан замовчав, замислено дивлячись на дорогу.

— А що тоді? — обережно підштовхнув його Сміттєбак.

— Пристрелю, як собаку. Відправлю його на поворот мерця[29]. Відправлю на пенсію до Ранчо «кадилаків»[30]. Віриш чи нє?

— Та да.

— Копну його з трону і сам туди сяду, — самовпевнено сказав Пацан. — Заберу в нього кермо й закопаю на їбучому Ранчо. Тримайся мене, Сміттєбаче, чи як там ти ся кличеш. Фатить з нас свинини з квасолею. Зжеремо стільки курятини, шо ніхто стіко й не видів.

Двійка-купе мчала трасою, і з плетива труб виривалося намальоване полум’я. Чувак-Сміттєбак сидів на пасажирському сидінні з теплим пивом на колінах і тривогою в думках.

——

Коли Чувак-Сміттєбак перетнув межу Сіболи, знаної також як Лас-Веґас, було вже 5 серпня, і в небі зажеврів світанок. Десь на відрізку в останні п’ять миль він загубив лівий кед, і тепер, коли він спускався з’їздом з автомагістралі, його кроки звучали ось так: плюх-ТУП, плюх-ТУП, плюх-ТУП. Скидалось на ляпання спущеного колеса.

Він мало не сконав по дорозі, та сталося чудо — він ішов Стрипом[31], загаченим мертвими автівками й чималою армією трупів, більшість із яких до кісток склювали канюки. Він це зробив. Дійшов до Сіболи. Його випробовували, і він впорався.