30 червня 1948 р.

Сьогодні о годині 8-й ранку ми ступили на австралійську землю, а о годині 9-й ранку ми вже сіли до австралійського потяга, перед тим одержавши з рук еміграційного урядовця привітання від австралійського міністра еміграції. Потяг рушив, і ми з цікавістю дивилися на пожовклі від сонця простори, серед яких владично і мовчазно приглядалися нам евкаліпти. Ми їхали до переселенчого табору в Бонегіллю.

Наша нова країна — Австралія вітала нас спокоєм та великими надіями і сподіваннями”.

Зустріла Австралія непривітно. Ще б пак: блукачі, вигнанці, безбатченки, “діпісти”. Отак — “діпістами” — називали тих, хто після війни опинився в переселенських таборах. А потрапляли туди ті, хто не хотів повертатися додому.

Причин було багато, але зводилися вони переважно до однією: боялися розплати Сталіна. Хтось за справжні гріхи, але більшість… Більшість тікали не від України, а від кривавої руки диктатора. То були полонені, яких щойно звільнили з німецьких концтаборів, і вони не хотіли потрапити до сталінських лабетів. Це про них сказав вождь: “У мене немає полонених, у мене є зрадники”. А із “зрадниками” розмова коротка… Були серед “діпістів” юнаки й дівчата, яких вивезли з України на роботу в Німеччину. Були родини репресованих, “ворогів народу”, та й самі “вороги”, якщо комусь із них щастило вибратися з сталінських катівень. Вони знали, що на них чекає важка доля. Так воно й сталося. З болем і гіркотою писав Олесь Гончар:

“Чому наші сестри, наші дівчата-полонянки, визволені з фашистської неволі, боялися повертатися додому І змушені були шукати притулок у країнах Заходу, а тільки що випущені з гітлерівських таборів змордовані радянські полонені одразу ж опинялися в інших таборах, у вітчизняних, у сталінських ГУЛАГах.”

— Ні, ми не біженці, — казав Михайло Іванович Гоян. — Ми і не трудівнича еміграція, як, наприклад, канадські чи американські українці, ми еміграція політична. Нас погнало сюди неприйняття Сталіна і сталінізму.

Перемога радянського народу у Великій Вітчизняній війні поєднувалась в уяві світової громадськості з ім’ям Сталіна. Це підносило його авторитет. Сталіна боялися. Тому не дуже охоче країни Заходу давали притулок тим, хто втікав од нього. Австралія погодилась на це за умови, що кожен відпрацює за контрактом два роки там, куди пошлють. Ті контрактові роки запам’яталися всім. Роботу одержували найгіршу, в найвіддаленіших місцях: у пустелі прокладали залізниці або капали, на шахтах, будовах. Часто родини розлучали — чоловік працював в одному місці, дружина, з якою були й діти, — в іншому. Як найсвітліший спогад дитинства мер міста Водонга Валентина Онішко розповідала, що батько, не витримавши розлучення, викрав її з мамою і забрав із собою.

Переселенців Австралія зустріла непривітно, насторожено. Мені розповідали про поляка, який скаржився: “У роки війни я вилітав з Англії бомбити фашистську Німеччину. Але тут, в Австралії, яка теж воювала проти Гітлера, мені дали найтруднішу роботу і найгірше житло. Зате німець, який літав бомбити Лондон, тут живе добре”.

Проставлення до українців у ті далекі роки розповідають сумні легенди. Немолодий лікар наймався за контрактом на роботу. Він мав освіту лікаря, але йому пропонували бути хіба що фельдшером. Хоч як переконував, що має досвід і знає теорію, не допомогло. “Теорію? — дивувалися з цього впертого українця. — Та ви хоч бачили колись оцю книгу?” — і показали ^йому підручник медичного світила. “Так, — відповів той лікар, — я її написав”.

Контрактові роки — важка сторінка в одіссеї українців Австралії. Але в кінці тунелю вже пробивалося світло. Кинуті напризволяще, вони змушені були дбати про те, щоб вижити. Після двох років праці вже могли їхати, куди хотіли. Селились у великих і малих містах, купували або будували хати. Хата в розумінні австралійських українців (як і канадських чи американських) — то не будівля сільського типу, яку ми всі знаємо, а добротний будинок, просторий особняк, нерідко на два-три поверхи.

Одні влаштувались надовго, інші, як самі згадують, “сиділи на валізах”, сподіваючись незабаром повернутися додому. Про себе дати звістку на Україну не наважувались, бо розуміли, яким лихом для рідних вона може обернутись. І за Сталіна, і за Брежнєва в СРСР з однаковою підозрою ставилися до тих, хто мав родичів за кордоном.

Та минали роки і десятиліття, а мрії про повернення залишалися нездійсненними.

— 3 чого розпочинали українці своє життя в Австралії? — запитує Пилип Прокопович Вакуленко, колишній харків’янин, а тепер аделаїдець, і сам відповідає: — Згадаймо нашу новітню вітчизняну історію: після Жовтневої революції нова влада почала своє утвердження з руйнування церков. Ми ж тут розпочинали з їхнього спору, ження. Адже церкви приваблюють до себе людей; зближували й згуртовували вони й нас. Це були своєрідні осередки, в яких зароджувалось громадське українське життя. При церквах почало розвиватись українське шкільництво. Тут же організовувались мистецькі колективи співу, танців. Усе це разом і не дало нам, українцям, загубитися в чужомовному середовищі, допомогло зберегти свою мову, традиції, пісні, танці. Ми залишились українцями. Тепер ви розумієте, чому на рідних теренах сталінські опричники так ревно руйнували церкви, нищили український дух, мову, культуру, віру? Вони добре знали, що без мови, без віри народ перестає бути народом.

Українці Австралії мають не лише свої церкви, народні українські суботні школи й самодіяльні мистецькі колективи, а й видавництва, радіопрограми і телепрограми в містах найбільшого поселення, мають жіночі й молодіжні організації, музеї, українознавчі студії.в двох університетах. Як ви гадаєте, скількома мовами веде передачу державна радіостанція в Мельбурні чи Сіднеї? У мене є картосхема передач радіостанції Сі-бі-сі ЗЕА в Мельбурні: вони ведуться 53 мовами, А скільки націй та народностей мешкає на Україні, в Києві, й скількома мовами говорить українське радіо? Це запитання завжди спадає на думку, коли розмірковую, як то українцям Австралії вдалося зберегти свою етнічну сутність.

Мабуть, якби зіставити кількість українських письменників Австралії з кількістю поселених там українців, то ми б одержали разючі цифри. Багато літераторів і митців об’єднуються навколо літературно-мистецького клубу імені Василя Симоненка, що діє в Мельбурні. Від початку його заснування, ось уже скоро чверть віку, ним беззмінно керує патріарх української літератури в Австралії Дмитро Нитченко, він же Дмитро Чуб. Клуб влаштовує вечори поезії, прози, диспути про творчість українських письменників, зустрічі з літераторами, які приїздять до Австралії з інших країн; кожні п’ять років видає альманах українського мистецького життя “Нові обрії”, а кожні два роки, з метою виявлення молодих талантів, провадить конкурс молодечої літературної творчості.

Хоч би про що вони писали, в очах їм завжди стоять українські тополі, жовті достиглі пшеничні лани й блакитне небо над ними.

Чув я від українців Австралії такі слова:

— Усе наше теперішнє життя — немов нескінченний довгий день перед поїздкою додому.

Додому… Життя, по суті, минуло на чужині, все — сили, здоров’я, молодість — віддано чужій країні, вже й онуки заводять свої родини, а вони — “додому”. От і Марія Чигрин, радіожурналістка з Сіднея… Я зустрівся з нею, коли вона тільки-но повернулася з України.