Старшина покрутив у себе перед носом величезним кулацюрою.

Справді синє, як болгарський баклажан.

— Так ти що ж? — закричав до льотчика старшина. — Битися? Нападати на службову особу при ісполнєнії? Постовий Повжик, ви бачили, що він мене вдарив?

— Товаришу старшина, це ж ви його… Хотіли вдарити… А він…

Чуйко сміливо підійшов упритул до старшини, тихо звелів:

— Одставити всю цю петрушку! Дай команду водієві, щоб одвіз мене куди скажу.

— Дайте команду, пане старшина, дайте команду! — заскімлив Повжик, неспроможний витримати гострого, якогось ніби нелюдського погляду майорових очей.

Старшина Гречаний ще й досі дивився на свій синій кулак, і до Миколаєнка гукнув ніби й не він, а хтось зовсім сторонній:

— Миколаєнко, відвези цього… товариша майора! Та швидко мені! Одна нога там, друга тут!

Миколаєнко стрепенувся від сну, гаркнув двигуном.

— На станцію, — сказав Чуйко, вмощуючись на заднім сидінні. — Військкомат знаєш де?

— А він біля міліції. Там у нас все. Райком партії, ми, воєнні, безпека.

— Який райком? Їх же давно немає!

— Та я забув. Тепер воно зветься управлінням сільського господарства. А секретар райкому — голова управління…

Коли виїхали на райцентрівську площу, Чуйко побачив десятків зо два новісіньких «Волг». Усі машини були білого кольору.

— Що це за машини? — спитав він водія.

— Нарада голів колгоспів. Двадцять два колгоспи, і «Волги» двадцять дві. Можете не щитати.

— І всі білі?

— Бєлая ноч. Це наш район. А в сусідньому — слонова кістка. А то ще є сині, як каструлі. Це в нас такий шик!

— А що це з шоферами? — здивувався Чуйко. — Вони у вас тут завжди такі? З самого ранку вже п"яні?