— Гаразд, роби, — і сів на стілець.
Останній шедевр Варданяна робився упродовж п’яти вечорів, а точніше — ночей. Вікторове плече пекло вогнем. Від служби для виконання таких «художеств» ніхто не звільняв.
Якось увечері, коли майор Горових був у доброму настрої й Віктор відвозив його на «газику» до будинку, де жили офіцери, Віктор звернувся до нього:
— Товаріщ майор, р-шитє обратіться?
— Валяй, Середа, — дозволив той.
І Віктор запитав, посилаючись на те, що підходить до завершення рік служби, яка перспектива потрапити до Афгану. На це Горових лише посміявся й пояснив, що виведення радянських військ з Афганістану — це вже вирішена справа і що воно вже триває. А побачивши розпач на обличчі бійця, пообіцяв:
— Я тобі тут Афган влаштую, — при цьому поляскав його по плечі.
Отже, відтепер Віктор знав, що надіям його не судиться здійснитись. І всі ці труднощі були максимумом, на що доводилося сподіватись. Чергове знущання долі. Вона знову ухилилася від прямого протистояння, залишаючись і далі недосяжною для його гніву. Вона не схотіла втілитися в бородатого душмана, якого існувала перспектива вразити, маючи в руках зброю. Байдуже, що для цього довелося прикрити цілу військову кампанію, яка тривала багато років. Їй наче весь час потрібно було тримати його, Віктора, на такій відстані, щоб можна було знущатися з нього, в той час як сам він міг лише шкіритися і клацати зубами.
Татуювання вийшло на славу, принаймні, так вважали всі. Задоволеним був і сам художник. А Віктор лише другого дня дозволив собі глянути у дзеркало. На нього вишкірилася морда леопарда з написом «LITUA», що півколом розташовувався під ним. Картинка займала все плече, яке на цей час, як виявилося, мало солідний розмір та непогану форму. Він стояв з голим торсом сам-один перед дзеркалом у пустій вмивальній кімнаті. Засмаглого ластовиння справді майже не було видно. Грудна клітка його набула трикутної форми, звужуючись донизу, до вузької талії, на якій «клітинками» спереду проступали м’язи черевного пресу. А грудні м’язи виглядали не гірше, ніж в якогось там кіногероя, що запам’ятався ще з дитячих часів. І зараз, дивлячись на себе, він усвідомлював власне перетворення гидкого каченяти на сильного та гарного птаха. Від наступної думки хлопець аж зазіпав ротом — в очах потемніло. Невже вона відмовилася б від такого? Віктор згадав самого себе колишнього — закомплексованого непоказного хирлявого хлопця, який насмілився пропонувати себе найгарнішій жінці. Чого ж ти хотів? На що сподівався? От якби зараз…
Зараз уже було пізно. Ще один вихиляс клятої планиди. Він був наче той леопард на плечі — шкіритися й лякати — скільки завгодно. Щось вдіяти — ніколи. Адже ти лише картинка.
Цього дня стрибав увесь батальон. Літаки йшли низько, трохи вище від рівня купчастих хмар. Звідси, з літака, вже було видно яскравий сонячний диск, який цієї ранньої години там, на землі, ще не піднявся над обрієм. Вони вивалювалися в повітря швидко та стрімко, зникаючи у хмарах, під якими була земля.
Вітер ударив в обличчя, забиваючись першої миті в ніс та під повіки. Розправивши руки, наче крила, Віктор летів назустріч хмарам, автоматично відбиваючи у свідомості оте «п"ятсот двадцять один, п’ятсот двадцять два, п"ятсот двадцять три…». Завжди в таких випадках секунди рахувалися самі, рука висмикувала кільце в потрібну мить, а очі, ніби запрограмовано, фіксували те, що відбувалося внизу, не маючи навіть гадки насолоджуватися картинами земних ландшафтів, що виростали назустріч.
Те, що він побачив зараз, було несподіваним і збивало з пантелику. Хмари затягувалися у білу вату, й там, явно видима, утворювалася «воронка» з золотистим сяйвом, що, здавалося, манила до себе. І руки його наче самі прийняли відповідне положення, спрямовуючи тіло в неї. Що це? Може, ця сама Доля? Чомусь впевненість, що йому потрібно туди, виникла миттєво, сама собою, і зараз він повинен був увігнатися в оте золотисте сяйво. Що там?
Що було там, побачити не вдавалося, тому що дивовижна «воронка» не давала в себе заскочити. Вона наближалася, але, складалося враження, також рухалася вниз, до поверхні. Відстань з нею скорочувалася, але це — він не знав, що це було, воно не хотіло його приймати. А наступна думка виявилася жахливою — він утратив лік секунд! Здавалося, давно вже мало відбутися приземлення. А він усе летів і летів, набираючи швидкість. Майнуло, що ця «воронка» є воротами, входом крізь земну поверхню кудись углиб, і поверхня ця давно вже залишилася зверху, над головою… Ось вона, доля.
Напевно, руки самі зрозуміли, що простір цей не є абстрактний та нескінчений, і самі видерли кільце. І одразу його смикнуло догори зі страшною силою — здавалося, порвуться всі зв’зки, а наступної миті він побачив землю просто перед очима. Ноги автоматично прийняли її, а після цього був удар, який відчуло все тіло відразу. Щось оберталося й перекручувалось у голові. Лише коли на зубах захрустів пісок, Віктор усвідомив, що немає більше ніякої «воронки». Він мляво перекинувся на спину. Чомусь не відчувалися губи, наче це вони прийняли на себе основний удар. Він лежав довго, аж поки до його слуху почали доходити вигуки тих, хто приземлився поруч, і які свідчили, що парашутист розбився.
Але руки й ноги рухалися, отже, все-таки не розбився. Напевно, з боку його падіння з розкриттям парашута перед самою землею виглядало жахливо. Не звертаючи ні на кого уваги, Віктор став на тремтячих ногах і почав збирати парашут. У вухах дзвеніло. А потім пішов туди, куди давно вже рухалися всі.
Картина вражала. На полі серед натовпу стояв санітарний УАЗ і двоє санітарів щось збирали, точніше — виколупували з землі. І воно було взуте в солдатський чобіт, а за ним тяглося ще щось. Усе це складалося в санітарну машину. Отже, розбився не він, а те, що довелося зараз бачити, було вже закінченням. Потім він чутиме розмови та розповіді перших очевидців про те, як з землі витягали глибоко застромлені в неї стегнові кістки, що прошили довгими уламками форму й навіть халяву одного з чобіт невдахи. Боєць був з молодих — рядовий Попов, якого Віктор узагалі не знав.
Відчуття, що це мав бути він, переслідувало постійно. Йому знову вдалося якимось дивом не потрапити в налаштовану пастку. «Погрався» б з цією незрозумілою «воронкою» ще секунду — так вишкрібали б його. Врятувало невідомо що. Це наче зробили за нього. Наче навмисно підставили потім іншого хлопця, щоб продемонструвати йому, Віктору, наглядно та жорстоко: гляди, що мало статися з тобою.
Віктор сидів на траві в кутку спортмайданчика під деревами. Давно не траплялося такого, щоб бути так відданому самому собі. Давно не доводилося порпатися у власних думках. І тут, де ще зберігалася ранішня прохолода й навіть співали птахи, несподівано відчулася якась не те що зміна… Ні, просто з"явилося щось нове, таке, чого не було раніше. Раніше він не звертав уваги на сонце, що заплутувалося променями в гілках, не оцінював ранішньої прохолоди та дотику шерехатої кори стовбура дерева об щоку. Не сприймав приємних дотиків соковитої трави об долоні. Звісно, адже навколо не існувало нічого, окрім такого поняття, як «Зоряна». Що ж було дивуватися?
Зоряна не зникла й зараз. Більше того — він знову усвідомив, що це не просто слово, від якого неможливо відокремитися, а, як і раніше, — частина життя. Зоряна не поділася нікуди. Просто зараз він зрозумів, що в навколишньому світі існує ще щось. Не те щоб варте уваги… Просто ще щось, окрім неї.