— Ну що — те, що його більше немає…
— Що значить — немає? У якому розумінні?
— Немає як співака, як зірки. А чого ти так подивився? Знову не так зрозумів? Та ні, живий. Кілька місяців тому дзвонив. Немає більше великого Тараса Леми.
— І де ж він? — запитав Віктор.
— М-м… уявлення не маю, — скривився Войтович. — Я так думаю, що десь за кордоном. Швидше за все, хлопець, зібравши капіталець, вирішив, що найрозумніший, і подався кудись… Може, до Штатів… Не знаю. Якби він був тут, в Україні, ми б це знали. До нас би докотилося, хай би де заховався. Смикнув десь за «бугор», напевно, мріючи про велике майбутнє. Це схоже на нього. Тепер наш великий Тарас Лема, я гадаю, співатиме в якомусь кабаку, нехай навіть цивілізованої країни. Ти не згідний?
Войтович налив ще по чарці.
— Не знаю…
— Усе ти знаєш, — не погодився метр. — Лема при всіх своїх талантах без мене ніщо. Повір, я реально дивлюся на речі й не страждаю манією величі. Я, наприклад, усвідомлюю, що сам — без тебе і ще кількох таких, як ти, — також ніщо. Просто бізнесмен. Умію рахувати гроші. Знаюся на теорії музики. А сам я… вже нічого не можу. Моя душа вже не здатна складати пісень. Мозок — так. Міг би сидіти і клепати їх сотнями, я колись казав… Розумієш? Скласти план — кістяк такий. Номер один — про кохання. Номер два — патріотичні. Номер три —… і так далі. І за цим планом штампувати таке, як по брехунцю тепер у кожній хаті з ранку до вечора товчуть. Без проблем. Можеш не вірити — я був би найпотужнішим у країні пристроєм такого роду. А от душа вже не здатна. Розумієш — якщо під’єднати цей творчий верстат до душі, щоб не від мозку запускався, а від… — він приклав руку до серця, — не вдасться. Виснажився цей безкон"юнктурний пускач. Давно. Роки. Розчарування… Усе дається взнаки. Та ти їж… З дороги все-таки.
Віктор не знайшовся, що зауважити, і продовжував мовчати, розуміючи цього чоловіка, якого завжди поважав.
— Ось так, Вітю. Тому ми створимо власну музику. Справжню — не штамповану, не розкручену, не кон"юнктурну, не з пальця висмоктану, не бездарну. Розумієш? Я згідний — різним людям потрібна різна музика. Кожному своє. Селянин, як правило, не оцінить Да Вінчі, або Баха, чи Достоєвського… Це нормально! І нехай він має своїх майстрів народного розпису, нехай має весільні пісні, оті книжки, що лежать зараз на прилавках, нехай має попсу, яку ми пишемо, — це нормально! Але чому під цей рівень повинні шикуватися всі? Вітю, зараз будь-яку країну рухає вперед інтелект, повір мені не як музиканту, а як інженеру-електроннику. Попереду ті країни, в яких розвивається наука та технології, а їх творить хто? Інтелігенція. А в нас лише люблять розповідати, як її винищив Сталін, і тільки. Подивися, як живе в державі інженер, учитель, лікар. Вони кинуті в цю сільськогосподарську атмосферу на виживання — насамперед, у моральному відношенні. І негативний ефект цього ми спостерігатимемо через багато років. Отак, Вітю, якщо брати глобально. І проект мій полягає в тому, щоб створити в країні популярну музику для цієї аудиторії. Щоб ліквідувати цей парадокс, коли існує купа людей, які потребують її, як і багато тих, хто здатний її створювати, а пісні нема. Просто ті, хто здатні творити, не мають підтримки, не мають коштів, не мають таких «плечей», як я. Зрозумів? Я хочу віднайти їх і створити інтелектуальний поп — музику, яка поєднуватиме багато напрямків, але це будуть пісні з мудрими та зрозумілими текстами, написані від серця, а не задля грошей та дешевої популярності, позбавлені кон"юнктури. Якщо за ті роки, які мені залишилися, це зробити вдасться, я, повір, буду задоволеним.
Войтович зробив довгу паузу, замислившись. Коньяк у його чарці так і залишився невипитим. Цією лекцією він розпалив самого себе і зараз перебував думками вже не біля свого несподіваного гостя, для якого вона призначалася, а десь у надрах свого творчого доробку.
— А де ви візьмете нового Тараса Лему? — подумавши, запитав його Віктор.
— Ніде, — відказав той. — Нового Тараса Леми не буде.
Войтович покрутив у пальцях склянку і таки перехилив її.
— Ми таку продукцію тягнемо з Росії, оскільки потребуємо її. А я хочу власної. Я хочу, щоб у нас був власний інтелектуальний поп, навіть якщо потім ніхто не згадає, що створений він був під моїм скромним але теплим крильцем, розумієш? Мені немає більше чого хотіти — я старша людина, з голоду не помираю, а мої діти вже забезпечують себе самі. Отож у мене є все, що дозволяє подбати тепер про власну внутрішню гармонію.
— Гарний у вас коньяк, — сказав Віктор, — і гарний стіл. Дякую за такий прийом. І студія гарна. Супер.
— Студії ти ще не бачив, — заперечив метр. — Зараз перепочинеш, і покажу. Тут є на що дивитися. Але скажи — ти будеш допомагати мені в цьому? Можу я сподіватися на це?
— Що ви маєте на увазі?
— Бути складовою частиною усього цього. Тобто робити те саме, що ти робив досі, але вже в іншому контексті.
— Я вже не пишу пісень, — подумавши, сказав Віктор.