На ній були вдягнуті брюки по фігурі й легка блузка без рукавів — не надто домашній одяг. І не зовсім по сезону, тому і тримала Зоряна на плечах ще й накинуту кофту. На обличчі — макіяж. Вона не говорила нічого — всі запитання висловлював погляд.

— Пробач, що я без запрошення, — сказав Віктор, мимоволі відвівши очі. — Я… не надовго…

— Що ти говориш? — не зрозуміла вона. — Вітю… Яке запрошення? Де ти був? Я… не знала, що думати…

— Я казав тобі, що маю одну справу. От і займався нею. Усе вдалося. Решта грошей на рахунку. Усі, повністю. Тому… Я гадав, ти поїхала. Тому й зайшов.

— Як… Що означає — тому?

— Інакше, можливо, не наважився б.

Він таки подивився на неї впритул. На її обличчі з’являлися нові й нові риси — ті, яких раніше не бачив. Чого хотіти — усе здалеку й здалеку. Лише тепер була нагода роздивлятися й відкривати для себе щось нове. Він помітив це ще вчора. Машина, темрява… Цим і пояснив собі. А зараз вони бентежили, наче були тут зайвими. Для чого? Достатньо того, що це та сама, його Зоряна. Чого іще?

— Я чекала, коли ти з"явишся, — відповіла вона. — І до тебе приходила. Двічі! Я хвилювалася. Ти мені так і не розповів, що це означає.

— Усе гаразд, — мовив він. — Справді — все позаду. Все погане позаду.

— І тобі нічого не загрожує?

— А що мені має загрожувати?

— Не знаю. Просто відчуваю тривогу.

— Це я винен. Пробач. — Він знову глянув у її великі очі, від яких і зараз усе холоділо всередині, і нарешті промовив те, що збирався ще внизу. — Я прийшов. Ти ж сама запрошувала. Якщо не хочеш, то піду.

— Що ти кажеш, Вітю? — Вона несподівано присіла перед ним майже навколішки й узяла за руки. — Що ти таке кажеш? Я не хочу? Я не хочу, щоб ти нікуди йшов. Правда, не хочу. Це я знаю точно. Навмисне не поїхала. З Олегом усе гаразд. І я чекала на тебе… Я мусила… Знаю, це мені у гріх зарахується, але я не могла так кинути… не знаючи, що з тобою…

Він сидів на низенькому диванчику, спираючись на власні коліна, тому її обличчя опинилося дуже близько — зовсім біля його очей. Так близько, як ніколи в житті. Ніколи йому не доводилося роздивлятися з такої відстані її губи, кутики очей, вії. І все це зараз було наче незнайоме, хоча образ цієї жінки завжди стояв у нього перед очима, варто було лише заплющити їх. А тепер він ніби не впізнавав ту, про яку мріяв усе життя. Он воно яке, її дихання… Зоряна була поруч. Ось тепер і з"явилося оте знайоме. Те, від чого все починало відніматися, те, що було заглушене, перебите круговертю останніх подій. Ця жінка, нарешті, опинилася так близько, що на нього дихнуло…

А відсторонився автоматично. Раптово, ще й спинив її при цьому, торкнувши за плечі. Дуже незграбно.

— Пробач… Я брудний і пожмаканий. Мені потрібно було спочатку додому, а я…

— А ти зробив так, як і належить, — сказала вона. — Зразу до мене. Я хотіла цього. Мріяла…

Віктор продовжував тримати її, дивлячись упритул і відчуваючи дедалі більше тремтіння. Не своє тремтіння! Вона вся здригалася й не могла нічого з цим зробити. А наступної миті з’явилося відчуття, що лише він тримає в руках її — божевільну від того, що забула, яке воно — торкання чоловіка, і що керують нею виключно його руки, найменший рух яких передається її тілу з потрійною силою. А нові, незнайомі риси продовжували з"являтися на її обличчі, неспівставні із всепоглинаючою думкою, що це і є ота мить. Головна в житті. Мить, коли він тримає, нарешті, у власних руках жінку, ту саму, без якої ніколи не міг, ту, заради котрої стільки пройшов і через стільки переступив. Єдину у світі жінку на ім’я Зоряна.

Думка ця виявилася вирішальною для того, щоб повністю втратити розум, і тепер уже не мало значення, які нові риси примарилися йому на її обличчі. Мало значення лише те, що він хотів її. Вона ж зомліла зовсім у його дужих та нетерплячих руках.