— Н-не розумію. Про яку суму? Що це означає?
— Та нічого. Вибачте за дзвінок, — тихо відповів Віктор. — Це неважливо.
— Вітю! Та поясни щось…
— Ні, все гаразд. До зустрічі.
Лема сказав неправду, повідомивши, що залучив до цієї справи метра. А може, не тільки про це? Може, його доведеться чекати довго й марно?
Він чекав би скільки завгодно. А от Зоряна не могла. Та й гості не схотіли. Від кави, либонь, їх уже нудило. Рука «серйозного» встигла подолати дві третини відстані до картки, коли Вікторова перетнула їй шлях. Він застиг, мало не зіткнувшись із нею. Застиг і Павлович. Пауза тривала якусь мить, а потім портмоне поїхало до господаря апартаментів. Гроші лежали, відгороджені його правицею, яка, здавалося тепер не віддасть їх нікому й нізащо, навіть якби й не мала захованої в рукаві зброї.
XXX
Машина закрутилася. Її механізм набирав обертів, і шляху назад не було. Вони виїхали негайно. За дві з половиною години дісталися кордону. У Львові навідалися до банку, аби перевірити номінал картки. Гроші в банкоматі знімалися з неї без проблем. Звісно, Віктор не бачив цифрового коду, який набирав компаньйон Павловича. Витягнув її Віктор сам і сховав. Митниця без будь-якого огляду — Павлович лише простягнув у віконце документи — і далі Угорщина. Але до Тужира вони не поїхали, а взяли курс на Будапешт. Віктор не питав нічого. Усе скажуть самі. А чого не схочуть — не скажуть. Шлях виявився коротшим, аніж він гадав. Машина зупинилася у Велна Дьорі. Там «серйозний» компаньйон вийшов і зник у якомусь будинку. Павлович обернувся й підморгнув — не надто природно. Складалося враження, що старий хвилюється. Ось зараз він сам-один. І про що його спитати? А втім, хіба не байдуже — питати його на самоті чи при отому? Що він — друг чи родич? Такий самий бандюк.
Запитав Павлович:
— Що, козаче, хвилюєшся?
— Хвилююся.
— Не варто. Ти зможеш.
— Хтозна.
— Боїшся?
— Ні.
— Молодець. Герой. Слухай уважно. Зараз ще п’ять хвилин містом — і ми зупиняємося. Ти йдеш до одного банку. Від парковки праворуч, потім три квартали прямо. Пред’явиш документи, які зараз тобі дадуть. Тебе поведуть у сховище й відімкнуть сейф. У ньому конверт. Твоя машина — джип «Черокі» — припаркована з протилежного боку вулиці. Як ти замовляв. Ось ключі. Технічний стан перевірений — ми ж зацікавлені, щоб ти їх «взув». Бак повний.
— Бомба не підкладена… — підказав Віктор.
— Звісно, — розвів руками Павлович.
— Гаразд, — знизав плечима Віктор. — Давайте далі.
— А далі ти знаєш. Сідаєш і їдеш. І хвіст за тобою буде надійний. То ж далі все від тебе залежатиме. Тільки не психуй одразу. Поводься спокійно, але будь напоготові. Шукай слушного моменту накивати. Зумієш перемогти у «ралі» — залишишся живим, ще й при грошах. Переможець отримає все! А тобі сам Бог велів — ти знаєш, як твоє ім"я перекладається?