— Ті, які ти висував, а ми не погоджувалися. Тепер можливий у деякому розумінні компроміс. Ось.
Павлович дістав нове шкіряне портмоне, розкрив і витягнув звідти пластикову картку.
— Триста тисяч. Ти хотів сто вісімдесят одразу. Вони твої всі. Ти просив наперед — маєш.
— Тобто я можу отримати їх просто зараз? — Віктор проковтнув мимоволі.
— Ну… не зовсім… — Павлович збирався з думками й було видно, що зараз почне пояснювати вузькі нюанси справи. — Гроші по картці ти можеш отримати в будь-якому філіалі цього банку й будь-коли. Треба лише знати код. А його, сам розумієш, сказати тобі зараз ми не можемо. Нам також потрібні гарантії. Ось ти зараз схопиш картку, даси нам обом по голові — і шукай вітра в полі. Ну, пробач, це я так, образно. Але існує варіант, який влаштує всіх і навіть задовольняє умови, які ти висунув.
— Мені потрібні сто вісімдесят тисяч негайно, — сказав Віктор. — Ось мої умови.
— А нам потрібна гарантія, що ти не кинеш, — сказав Павлович. — Тому пропонуємо зробити так. Ти ідеш у місті «А» до банку «Б» і, пред’явивши відповідні документи, отримуєш доступ до камери схову. У камері схову лежатимуть папери, які декого цікавлять. І оті «дехто» слідкують дуже пильно за тим, хто з"явиться, щоб забрати їх. Після того, як відкриєш камеру, ти, вважай, засвітився. Далі навіть не має значення — забереш ти ті папери чи кинеш на підлогу. Тебе почнуть пасти, щоб глянути, на кого ти їх виведеш. Тікатимеш — тебе ловитимуть, ну й далі… як зумієш. Це сторона справи, яка цікавить нас. Тебе ж цікавить отримати гроші і, як ти казав, переказати їх кудись там… Тож код від твоєї картки вже там — серед документів. Січеш? Для того, щоб знайти код, ти мусиш влізти в ці папери й таким чином автоматично виконуєш свої зобов"язання перед нами. Далі в тебе не буде іншого шляху, окрім докласти всіх зусиль для втечі. Між іншим — для того, щоб забезпечити собі ці гарантії, ми пожертвували нашою людиною. Хтось мусив відчинити камеру й покласти туди отой код, яким ти скористаєшся. Ну, звісно, хлопця цього взяли без особливих зусиль. Він помітив хвіст за собою і спробував втекти. Не вдалося. Ніхто його більше не бачив.
…Он як воно повернулося. Він розмовляє зараз із людьми, з якими взагалі наче й не потрібно більше зустрічатися, адже допомогу обіцяв Тарас — як казав, на двісті відсотків. То навіщо це? Але Тараса тут ще немає, а вони є. Тарасових грошей ще треба дочекатися, а ці тут. Ну, майже тут. Хоча… Вони також примарні. Але шлях до них — ось він!
Долоні самі обтерли обличчя.
— А мої гарантії? — нарешті запитав Віктор. — Які будуть мої гарантії, що не «кинете»?
— Ось твої гарантії! — невдоволено скривився Павлович, вказуючи на картку, що стирчала з портмоне. — Зараз їдемо до будь-якого банку, ставимо картку, вводимо код і ти переконуєшся, що гроші є на рахунку. Можемо навіть взяти кілька доларів… Навіть кілька «кусків»! Ну, звісно, не сто вісімдесят. Картку забираєш одразу. А от у банку ти береш хоч сто вісімдесят, хоч усі одразу й переказуєш прямо там. У приміщенні тебе не чіпатимуть — гарантія.
— А код? Якщо серед тих документів не виявиться цидулки з кодом?
— А який нам сенс? — втрутився компаньйон Павловича. — Ти бачиш, що це за картка? З неї отримає гроші лише той, у кого вона в руках. Тому для нас ці бабки однаково втрачені. До того ж припустімо, ти не отримав грошей і хочеш нам помститися. Не виходиш із банку й не влаштовуєш перегонів. Для нас тоді всі витрати марні. Звісно, тебе це не врятує, але й нам обламається.
— Січеш — яка ситуація? — знову підключився Павлович. — Ми нічого не виграємо, зашкодивши тобі отримати гроші, і навіть програємо. Ми свої зобов"язання перед тобою виконуємо першими. Зауваж. Ну, правда, у тебе після цього не залишається іншого шляху, як виконувати свої перед нами, бо як зловлять — то сам розумієш. Таким чином, усі задоволені.
— А якщо мене зловлять і я здам вас? — запитав Віктор.
— Його ти не знаєш, — кивнув Павлович на приятеля, — тому йому твоя «здача» по барабану. А я… я стара людина. Чого мені вже боятися?
Звісно, це була неправда. Очевидно, існувало щось таке, що давало старому підстави не перейматися такими речами.
Віктор мовчки дивився на картку. Мовчав і той, другий, вигляд якого красномовно говорив, що саме він, а не Павлович, мав би бути головним у цих справах. Мовчанка запала надовго. Нарешті Віктор підвівся й повільно витягнув із шафи турку, потім коньяк і каву.
— Пригощатимеш? — запитав Павлович.
— Ви ж самі кажете — не перший рік знаємося, — пояснив Віктор. — Вам завжди радий. Вашого колегу знаю лише з вигляду, але ваші друзі — також мої гості.