— Та-а-ак, і що ж це за дурниці такі? — промимрила сама собі дівчина і втомлено опустилася на стілець. — Що за плутофобія така? Он які розумні слова знаю, а відчуваю себе, як якась побита голодна собачка, якій несподівано дали повну миску їжі. Лавр правий — треба перестати бути бідною. Адже бідність визначається не кількістю грошей, а тим, як ти себе відчуваєш. Напевне, є люди, у яких ще менший заробіток, ніж у мене, а спробуй їм сказати, що вони бідні — образяться. Не в грошах щастя, — Ліка реготнула. — Правильно, а у їх кількості. Е-е… так недовго і звикнути до такого шикарного життя. А потім повернуся у свою однушку і буду марити шикарним номером готелю… Господи, але ж у глибині душі мріяла…

Дівчина піднялася і увійшла в іншу кімнату. Це була спальня. Світла шафа кавового кольору з величезним, на всю її шир дзеркалом абсолютно приголомшливо виглядала на тлі синьо-блакитної стіни. Широке, акуратно застелене — жодної зморшки — ліжко Queen. Дві тумбочки зі світильниками на них, маленький безшумний холодильник з міні-баром… Думки знову почали панікувати: «Значить, з одного боку мріємо про красиве життя, а як тільки отримуємо його, забиваємося у дальній кут і відчуваємо себе скривдженими. Що це? А нічого! Убогість і стереотип! Ну, стереотип — зрозуміло. Нас змалку вчили, що багатство — це погано, а всі багаті — гади. А чому, власне, гади? Та нічому! Звідси і убозтво. Мріємо про одне, а живемо по-іншому. Але хіба можна у нас так жити? А чому не можна? Лавр же живе! І ще це…»

Вона підійшла до дзеркала, глянула на себе. На неї уважно й вивчаюче дивилася трохи втомлена, але дуже приємна молода особа. Пильніше заглянула собі в очі, адже всім відомо, що вони — дзеркало душі. У карих з яскравими зеленими розводами очах не було ні страху, ні тієї щенячої побитості, про яку вона думала. У них горів вогонь непокори і — чого вже там! — революційності: «Я ж мріяла з ним… мріяла. Багато разів уявляла собі, як це буде — саме в такому красивому місці, на красивому ліжку. А тепер що? А тепер: «Ти мені нічим не зобов’язана…». І що робити? Як що робити? Звикати! Мріяти і…»

Ліка не встигла вирішити, що робити далі — її відволік дзвінок телефона. Вона побігла до апарата і завмерла, втупившись у нього. «Ой, а що, як це консьєрж? А я ні бум-бум по-англійськи… Він буде щось говорити, а я…» Телефон дзвонити перестав, зате застукали у двері. Ліка попленталася відкривати.

За дверима стояв причепурений Лавр. Він був одягнений, причесаний, поголений і світився променистою посмішкою. Та коли побачив Ліку, та посмішка сповзла з його обличчя.

— Ти не готова? — заклопотано-розчаровано спитав він. — Я дзвонив, але ти трубку не взяла.

— Я… Я… — Ліка відчувала себе повною ідіоткою. Вона витратила цілу годину на слиняво-сопливі роздуми замість того, щоб дати лад своєму зовнішньому вигляду.

Лавр впевнено увійшов у її номер.

— Я посиджу тут, — він пройшов до кімнати і сів у крісло. — Ти не звертай на мене уваги.

Ліка кивнула. Відкрила свій чемодан, дістала з нього свіжу білизну. Що вибрати? Біле? Чорне? Рожеве? Та яка різниця? — Все одно показувати нікому! Шампунь і рушник вона теж взяла з собою — хто його знає, як у них в Америці? Повісила на плічки пару блузок і спідницю, щоб розпрямилися, і пішла у ванну кімнату. Там її чекало ще одне потрясіння. Там все було: і два набори різного розміру рушників, і шампунь, і кондиціонер, і мило, і навіть лосьйон для тіла. «Так… Спокійно… Звикай, Ліко. Мріяла? — На».

Вона цілих півгодини хлюпалася в душі. Мастилася кондиціонером, лосьйоном і сушилася феном, який теж там був. Натягла одяг, з допомогою туші та легкого блиску для губ навела красу і сміливо, як їй здалося, зробила крок назустріч новому.

Лавр підвівся їй назустріч і якось ніяково посміхнувся. «От ідіот! — вилаяв сам себе. — Вбрався, як нова копійка! Забув, що дівчинка вихователькою в дитячому садку працює, і не в Америці, а в Україні. Сама все собі оплачує. Запропонувати їй купити що-небудь пристойне?… Ні, мабуть, образиться. Та хай, потім щось придумаю. Сьогодні відпочиваємо».

— Сьогодні відпочиваємо, — сказав весело. Мабуть, аж занадто весело. — Ти чудово виглядаєш.

— Дякуємо, — зніяковіла Ліка.

Лавр відчув, як вона зніяковіла. «Може мені переодягнутися? Ні, здогадається — вона розумна. Втім, навіть у такій сукні вона буде непогано виглядати на тлі деяких дам, які, напевне, з’являться у брюках, а то й взагалі у джинсах».

І Лавр мав рацію: незважаючи на те, що перша організована академією вечеря проходила в одному з найелегантніших ресторанів Ivar’s, дехто дійсно прийшов у джинсах. Що поробиш — американці цінують комфорт понад усе на світі. Так що Ліка зовсім не виглядала білою вороною і була просто вражена доброзичливістю й усміхненістю людей, у товаристві яких мала провести вечір. Вона майже нічого не розуміла з того, що вони говорили, але мала відчуття, що кожен з присутніх був надзвичайно радий, що вона приїхала у Сполучені Штати, і що вона — Lavrentiy’s friend. Звідусіль чулося: «Welcome to United States», «Oh, it is plеsure to meet you». Відкриті обличчя світилися білосніжними посмішками, очі — радістю. Німці трясли їй руку, американці обіймалися і плескали по спині, французи цілували в щоки.

«Ось це так! — думала Ліка. — Як тут все по-іншому! Не дивно, що й Лавр здається не таким, як усі. Взагалі не розумію, як він живе в нашій українській дійсності, чому не переїжджає сюди назовсім».

А Лавр нишком поглядав на свою супутницю і захоплювався її дитячою безпосередністю. «Яка вона красива! — милувався її усміхненим личком. — Скільки в ній щирості і сили! Добре, що я не став наполягати на покупці одягу — вона б точно образилася. Спробую все-таки завтра запропонувати їй сходити до Джина… Ні, завтра рано — її треба підготувати до сприйняття цієї зірки перукарського мистецтва. Ну, і в магазин, звичайно… Можна відразу йти у нормальний — європейські жінки розуміються на одязі. У «Нордстром», наприклад. Ні, не в бутік. В бутік підемо після того, як вона побуває у перукарському кріслі Джина. Боже, я все більше й більше хочу цю жінку! Але як їй допомогти? Як навчити її любити себе, а не сприймати, як жалюгідну невдаху? Може, зводити до психіатра? Тут усі бігають до психіатрів з різних, навіть незначних причин… Ні. Боюся все зіпсувати. Але щось робити треба».