Генерал Іванов підхопився і, вкрившись багряною фарбою, закричав:

— Ти що собі дозволяєш, капітане!?

Почервонів і Шмідт, але швидко впорався із собою. Ось, виявляється, чому одні можуть бути у владі, а інші ні: перші вміють бути «дипломатичними», тобто приховувати свої справжні почуття, а другі цього робити не вміють.

— Добре, Женю, — фамільярно звернувся до генерала майбутній мер, і Євген Дмитрович став зовсім буряковий, — я відповім. Але перше запитаю. Ви що ж, товаришу капітане, вважаєте, що це Валерій убив свою сестру? — права брова здивовано-грайливо злетіла вгору.

— Ні. Валерій Борисович теж не вбивав Аліну.

— Тоді для чого вам моя відповідь?

— Для того, Борисе Мойсейовичу, — чітко і спокійно відповів Борейко, — що я не перший рік на службі і розкриваю не перший злочин, тож знаю, що якщо хтось під час слідства замовчує або обманює, на те завжди є причина. І я зобов’язаний ту причину з’ясувати, щоб, не дай Боже, не засадити за ґрати невинну людину.

До кабінету заповзла тиша. Якась в’язка, липка. Здавалося, вона склеїла кожного по руках і ногах, не забувши й про мову.

— Добре, — нарешті спроквола вимовив Шмідт. — Може, це здасться вам неправильним, жорстоким, але і Аліночка, і Валерій — мої діти. Так, я чув, як дружина лаялася з Аліною, але це стало настільки звичним, що я не звернув на це уваги.

— Пробачте, звичним?

— Так. Я підозрюю, що моя дружина входить… м-м-м… ну, скажімо, в особливий віковий період, коли жінки стають скандальними й вічно незадоволеними… А у мене немає ні часу, ні бажання розбиратися у жіночих чварах…

Борейко кивнув, даючи зрозуміти, що це питання для нього з’ясоване.

— Так… То про що я? — продовжував Борис Мойсейович. — А… Так от, я чув, як вони лаялися. Потім почув удар. Чи то Алла розійшлася і вдарила Аліну, то чи Аліна сама впала… Врешті-решт, коли я вийшов подивитися, що відбувається, Аліна піднімалася з підлоги. Вона стояла на колінах і однією рукою трималася за голову. Але вона була жива. Розумієте, жива!

— Розумію. Усе?

— Ні, не все. У тому-то й справа, що не все! Я повернувся у кімнату й відправив Валерія додому. Тоді вирішив піти до Аліни й допомогти їй. Але коли повернувся, вона вже лежала… і не ворушилася…

— І ви нічого не помітили незвичайного? Хтось був у кімнаті? Антон?

— Ні, не Антон. Нікого не було. Хоча…

— Що?

— Я помітив якусь тінь біля кімнати моєї матері. Справа в тому, що є окремий вхід через її частину будинку. Вона вже спала, але хтось міг пробратися в будинок через той вхід і так само непомітно вислизнути… Це міг бути і Гаєвський, до речі.

— Чому ви не сказали про це?