— Добре, — підсумував він. — Що ж сталося? Ви прийшли, побачили, що Аліна збирає речі, почали лаятися. Що було потім?
— Потім… Потім вона впала.
— Як? Сама?
— Я стала забирати у неї рамку, срібну, з нашим сімейним фото. Вона її випустила і, падаючи, вдарилася об кут столу. Я злякалася і піднялася нагору.
«Як же це? Що ж це за матір така? Дочка падає, розбиває скроню, а мати залишає її, безпорадну, на підлозі і біжить забезпечувати собі алібі: намазує на обличчя маску, зелену, якнайпомітнішу… Бездушно, підло, мерзенно! Але за це не посадиш. Хоча була б моя воля, я б таких матерів тримав у в’язниці довічно!» — думав слідчий. На жаль, Аллі Володимирівні в’язниця не загрожувала, бо це не вона вбила Аліну. Дівчина померла зовсім від іншого поранення.
Знову послизнувся.
Щоб жити у раю, треба пройти крізь пекло
Зазвичай фундаментальна і трохи урочиста головна вулиця столиці Хрещатик і сам Майдан Незалежності сьогодні виглядали, м’яко кажучи, незвично. Перше, що кидалося у вічі з навколишнього сюрреалізму — це дивна трикутна споруда, що нагадувала новорічну ялинку. Тільки замість гілок та іграшок на ній красувалися численні великі й малі жовто-блакитні прапори і портрети політичних діячів, яких, на думку мітингувальників, несправедливо тримали у в’язницях. Плакати і гасла інформували: «Янукович — зрадник», «Революції — так!» Або ж запитували: «Офіцери, ви присягали народу України. Кого ви захищаєте?!» Вони були написані українською та російською, а автори деяких навіть розраховували на знання українцями англійської: «We"re with you, Ukraine!»
Ця споруда стала одним із символів для людей, котрі тут зібралися. Вони називали її Кривавою Йолкою. Біля неї, пританцьовуючи (мороз же був неабиякий, градусів двадцять!), щось жваво обговорювали дві молоді дівчини, загорнуті в національні прапори.
І куди не кинь оком — нерівними рядами стояли потворні намети з пришитими на тканину або криво-косо написаними прямо на стінах гаслами і назвами міст, з яких приїхали їх мешканці, або номерами «сотень», на які поділила присутніх тут патріотів самооборона Майдану. Навпроти намету зі скромним написом «Львівська сотня», у якому жив Антон, стояв інший, на якому біле поле плаката розривало грізне «Чорна сотня! Нікополь». Зліва — «Богуслав за ЕС!» Біля деяких наметів на кривих столах або ящиках були організовані вівтарі з фотографіями загиблих. Туди люди, за українською традицією, приносили квіти, поминальний хліб, цукерки, печиво. Іноді там можна було побачити й невеликі пластикові ящики для збору грошей.
Вдалині, біля Центрального універмагу, і далі, до стадіону ім. Лобановського, ледве виднілися барикади у кілька разів вище людського зросту. Вони були вивершені зі снігу, а поверх нього акуратно, цегляною кладкою, були викладені брудно-жовті мішки, наповнені тим же снігом.
І прапори, прапори, прапори… Здавалося, вся Україна прислала сюди своїх представників. А може, так воно й було…
— Ви навіщо сюди приїхали? — не на жарт розізлився Антон, побачивши парочку, що рухалася у його напрямку. — Хай би вже ти сам, Лавре! Я б зрозумів — у тебе все-таки хоч якась медична освіта є, став би в нагоді! А цю… сусідку свою навіщо привіз?
— Ми… — спробував пояснити Лавр, та Антон не дав договорити, сердито продовжуючи:
— У нас тут війна! Беркутівці зачистку готують. Нам заборонено мати зброю, а у них автомати. АКМи, калібр 7.62, з бойовими патронами, між іншим! А що, як…
Взагалі-то Лавр з Лікою просто заїхали побачити Антона, завезти йому попоїсти і розказати про те, що були в американському посольстві на співбесіді, і Лікі зробили мультивізу на п’ять років. Але після цих слів Антона Лавр, примруживши очі, голосно прохрипів:
— Так ти хочеш сказати, що один патріот у нас?
Антон вмить замовк, а його друг, підвищуючи голос, продовжував:
— А ми, значить, так — не приший кобилі хвіст? Ти, значить, один переживаєш і любиш Батьківщину, а ми просто поряд проходили? Так? Так ти вважаєш, Антоне?
Він припинив кричати, лише коли зауважив, що люди, які проходили поруч, стали зупинятися і озиратися на них.