Я залишив їх удвох і повернувся до буфетної.

Довгий час, хоч як я прислухався, не можна було розчути нічого, крім невиразного бурмотіння. Але потім вони почали розмовляти голосніше, і я міг уже розрізнити окремі слова, здебільше прокляття з уст капітана.

— Ні, ні, ні, ні! І годі про це! — почув я раз капітанів вигук. А потім ще таке:

— Коли вже дійде до шибениці, то нехай на ній гойдаються всі.

Тоді нараз пролунала жахлива лайка й почувся гуркіт, стіл і стільці полетіли на підлогу, дзенькнула сталь клинків, хтось скрикнув від болю, а вже в наступну мить я побачив Чорного Пса, що рвонувся до дверей, і капітана, що гнався за ним. В обох у руках були оголені кортики, а в Чорного Пса з лівого плеча цебеніла кров. Біля самих дверей капітан замахнувся на втікача кортиком і був би розтяв йому голову страшним ударом навпіл, якби не завадила велика вивіска нашого заїзду. На вивісці внизу, на самій рамі, і досі видно цю чималу подряпину.

Цей удар був останній у тій сутичці.

Вискочивши на дорогу, Чорний Пес, незважаючи на свою рану, так прудко дременув, що вже за півхвилини зник за горбом. А капітан стояв і знетямлено дивився на вивіску. Потім провів кілька разів рукою по очах і повернувся до будинку.

— Джіме, — звелів він, — рому!

Кажучи це, він трохи похитнувся і сперся однією рукою на стіну.

— Вас поранено? — поспитав я.

— Рому! — повторив він. — Мені треба забиратися звідси. Рому! Рому!

Я побіг по ром, але від хвилювання розбив склянку й розлив спиртне, а поки я там незграбно вовтузився, у світлиці щось важко впало на підлогу. Я кинувся туди і побачив капітана, що простягся на підлозі на весь зріст. У ту ж мить згори прибігла на підмогу мати, стривожена галасом та бійкою. Ми підвели капітанові голову. Він дихав дуже голосно й важко. Очі його були заплющені, а обличчя налилося кров"ю.

— Ой лишенько! — скрикнула мати. — Що це за напасть така на наш дім! А тут ще й твій бідолашний батько лежить хворий!

Ми не знали, як допомогти капітанові, і були певні, що незнайомець смертельно його поранив. Я, пригадую, приніс рому й намагався влити йому в рот. Але зуби його були міцно зціплені й щелепи стиснуті, мов залізні.

Аж це на полегкість нам двері розчинилися й увійшов доктор Лівсі, що приїхав провідати мого батька.

— О докторе! — вигукнули ми. — Що нам робити? Куди його поранило?

— Поранило? Пхе! — сказав лікар. — Та його не більш поранило, ніж вас чи мене. Його просто грець побив, як я й перестерігав. А тепер, місіс Гокінс, ідіть собі нагору до свого чоловіка і, коли зможете, нічого не кажіть йому про це. Щодо мене, то я мушу зробити все, щоб урятувати цьому ланцеві його тричі нікчемне життя. Джіме, принеси мені миску.

Коли я повернувся з мискою, лікар закатав у капітана один рукав і оголив його велику жилаву руку. Вона в кількох місцях була вкрита татуюванням. Написи «На щастя», «Погожого вітру», «Нехай щастить Біллі Бонсові» та інші були дуже старанно й виразно зображені на верхній частині руки. А біля самого плеча ми побачили намальовану шибеницю, на якій гойдалося тіло людини. Цей малюнок, як на мене, було виконано вельми вправно.

— Пророча картинка, — зауважив лікар, торкаючись зображення шибениці пальцем. — А тепер, містере Біллі Бонсе, якщо вас і справді так звуть, ми подивимось, якого кольору у вас кров. Джіме, — звернувся він до мене, — ти не боїшся крові?

— Ні, сер, — відповів я.