«Дитинство моє, щиро кажучи, було безрадісне. Жар, марення, безсоння, тяжкі дні, нескінченні ночі», — згадує про себе англійський письменник Роберт Льюїс Стівенсон (1850–1894). Щоб якось розважитись, хлопчик обкладав свою постіль іграшками і придумував різноманітні ігри. Любов до ігор Стівенсон зберіг на все життя. Уже в зрілому віці, хворий на туберкульоз, змушений майже весь час лежати в ліжку, — дома, Стівенсон затівав захоплюючі ігри із своїм пасинком. Вилізши на горище, він накреслив на підлозі карту уявного острова і вигадав дуже цікаву історію про піратів та багатий скарб. Так народився всесвітньовідомий роман «Острів Скарбів» — захоплююча, повна незвичайних пригод історія про пошуки скарбів, яка вимагає від героїв не тільки гострого розуму, винахідливості, догадливості, але й безприкладної хоробрості, благородства і почуття товариськості.
Стівенсон написав багато книжок — повістей, романів, новел, віршів, критичних статей, нарисів.
Уродженець Шотландії, він майже в усіх своїх творах оспівував її, а найулюбленіші його герої — бідні, чесні, відважні шотландці. В усіх творах письменника відчувається його любов до людей, бажання дати їм радість.
Роберт Луїс Стівенсон
ОСТРІВ СКАРБІВ[1]
Ллойдові Осборну,[2]
американському джентльменові,
присвячує цю оповідь, задуману
й нарешті завершену в згоді з
класичними його смаками, —
вдячний за багато спільно
проведених приємних годин —
СТАРИЙ ПІРАТ
СТАРИЙ МОРСЬКИЙ ВОВК У ЗАЇЗДІ «АДМІРАЛ БЕНБОВ[3]»
Сквайр[4] Трелоні, доктор Лівсі й решта джентльменів попросили мене розповісти докладно все, що я знаю про Острів Скарбів, усю історію від початку до кінця, не приховуючи нічого, крім розміщення острова, та й то лише тому, що не всі ще скарби звідти вивезли. Отож року Божого 17… я беруся за перо й повертаюся думками до тих часів, коли у мого батька був заїзд «Адмірал Бенбов» і коли під нашим дахом оселився засмаглий старий моряк з рубцем від шаблі на щоці.
Я пригадую, ніби те було тільки вчора, як він важкою ходою підступив до дверей нашого заїзду, а слідом за ним прикотили на візку моряцьку скриню. То був високий, міцний, огрядний чоловік з брунатним обличчям. Над коміром його заяложеної синьої куртки стирчала просмолена косичка. Руки в нього були зашкарублі й пошрамовані, з чорними поламаними нігтями, а рубець на щоці мав неприємний блідо-багровий відтінок. Пригадую, як він, стиха посвистуючи, оглянув бухту, а тоді раптом загорлав давню моряцьку пісню, яку так часто ми чули від нього опісля: