— Капітане, — сказав лікар, — дозвольте зауважити, що ошукав вас не хто, а Джон Сілвер. А він чоловік непересічний.
— Такому непересічному, як він, тільки й гойдатись на реї,[30] — пробурмотів капітан. — Але це все пуста балаканина, вона зараз ні до чого. Щодо суті справи, то в мене є деякі міркування, і, з дозволу містера Трелоні, я хотів би викласти їх.
— Ви тут капітан, сер. Слово належить вам, — вельми чемно прорік містер Трелоні.
— По-перше, — почав містер Смоллет, — нам треба продовжити те, що почали, бо відступати ми не можемо. Якщо я натякну про повернення, вони тут-таки збунтуються. По-друге, ми ще маємо час — принаймні до того моменту, як знайдемо скарби. По-третє, серед команди є ще вірні люди. Хоч би там як, а рано чи пізно справа дійде до сутички. Тому я пропоную вибрати, як то мовиться, слушну нагоду й першими напасти на них, коли вони найменше цього сподіватимуться. На вашу челядь, містере Трелоні, здається ще можна покластись?
— Як на мене самого, — заявив сквайр.
— їх троє, — почав лічити капітан, — а з нами — семеро, враховуючи й Гокінса. А на кого можна надіятися з команди?
— Хіба на тих, яких Трелоні наймав до того, як зустрів Сілвера, — сказав лікар.
— Навряд, — заперечив сквайр. — Гендса я теж сам наймав.
— А я довіряв Гендсові, — зізнався капітан.
— Подумати тільки, що всі вони англійці! — вигукнув сквайр. — Далебі, мене так і пориває висадити корабель у повітря!
— Отже, джентльмени, — вів далі капітан, — можливості в нас невеликі. Ми повинні вичікувати й пильнувати. Згоден, що це не дуже легко. Приємніше було б відразу стятися з ними. Але нічого не вдієш: спочатку ми маємо пересвідчитись, хто лишився вірний нам. Вичікувати погожого вітру й пильнувати — така моя думка.
— Джім тут нам може стати в пригоді, як ніхто, — сказав лікар. — Матроси не криються перед ним, а він хлопець спостережливий.
— Гокінсе, я покладаю на тебе великі надії, — додав сквайр. Мене аж розпач узяв від цих слів: я дуже боявся, що не справджу їхньої довіри, хоч завдяки щасливому збігові обставин саме мені випало врятувати їм життя. А наразі, хоч би що ми говорили, з двадцяти шести чоловік команди тільки семеро було таких, на кого можна було звіритись, коли ж не брати до уваги мене, хлопчака, то нас було всього шестеро проти дев"ятнадцятьох.
МОЇ ПРИГОДИ НА БЕРЕЗІ
ЯК ПОЧАЛИСЯ МОЇ ПРИГОДИ НА БЕРЕЗІ
Острів виглядав зовсім інакше, коли наступного ранку я вийшов на палубу. Хоч вітер цілком ущух, за ніч ми досить помітно просунулися вперед і тепер стояли всього за півмилі на південний схід від низького східного берега. Більшу частину поверхні острова покривав сіруватий ліс. Цю одноманітність перетинали в пониззі смужки жовтого піску та ще високі дерева з породи хвойних, що росли поодинці або купками, та все ж загалом острів здавався однобарвним і похмурим. Горби випиналися серед лісу гострим голим скеляччям. Усі вони мали химерні обриси, а особливо Підзорна Труба, що височіла над усіма іншими пагорбами на триста-чотириста футів: схили її були стрімкі, а верхівка зрізана — чисто мов п"єдестал для статуї.
„Еспаньйола“ погойдувалася на океанських хвилях, цідячи воду в шпігати.[31] Напиналися снасті, з боку на бік ходило стерно, і весь вітрильник рипів, стогнав і дриготів, наче фабричний цех. Відчувши, що в мене голова йде обертом, я міцно вчепився за бакштаг. Я вже звик, коли корабель плив у чистому морі, але коли він стояв на місці та ще й гойдався, мов пляшка, мені робилося млосно, особливо вранці й натщесерце.
Не знаю, що на мене вплинуло, — може ця хитавиця, а може, похмурий вигляд острова з сірими меланхолійними лісами, з голими кам"яними схилами, з прибоєм, що грізно ревів і пінився під крутим берегом, — але хоч сонце сяяло яскраво й гаряче, хоч морські птахи з пронизливим вереском ловили в морі рибу і хоч кожен на моєму місці радів би, побачивши землю після такого довгого плавання, на серці в мене було тужно, і з першого ж погляду на Острів Скарбів я зненавидів саму думку про нього.