— Він! — застогнав Арнак.
— Хто? Ягуар?
— Так, пане.
Крізь щілини між каменями нам видно було тепер усю галявину біля печери, яскраво освітлену вогнищем.
— Як ви його помітили?
— Підкрався до нашого куреня. Ми крикнули; він повернув назад. Пішов у гущавину. Там сидить.
Я не чув їх крику, мабуть, міцно спав.
Відблиски вогнища спалахували ще якийсь час, але це тривало недовго. Поки світло не завмерло зовсім, я напружував погляд, намагаючись щось побачити поблизу. Дикі звірі не виходять на таке світло, тому я й не сподівався багато побачити, а якщо там справді був ягуар, то він причаївся десь у тіні кущів.
— А може, вам тільки привиділась тварюка? — напівжартома запитав я товаришів. — Чи бува не приснилося вам?
Вкрай обурені, хлопці рішуче заперечили:
— Ні, пане, він був! — запевнив Арнак.
— Я бачив його, бачив! — додав Вагура.
Тимчасом полум"я вогнища зовсім згасло, залишився тільки жар, усе навколо огорнула темрява ночі.
За хвилину Вагура, у якого був чудовий нюх, торкнув мене, шепчучи:
— Чуєш, пане?
Справді, я чув. Це був гострий запах, що час від часу долітав до нас разом з легеньким подихом вітерця. Такий запах властивий хижим звірям.
Незабаром усі сумніви розвіялись, коли ми побачили перед собою на галявині величезну продовгувату фігуру звіра. Виповз із темної стіни чагарника і посувався до клітки з папугами. Усі троє ми бачили його, це був не привид.
Раптом почувся сильний удар і гострий тріск ламаного дерева. Це під тяжкими лапами хижака розвалилася клітка. І в той же час перелякані папуги заверещали і залопотіли крилами.
— Розлетілась на тріски верхня палуба нашого плота, — сказав я з гіркою іронією.
Папуги верещали, мов навіжені. Мабуть, ягуар ловив їх і розривав. Ми чули їх передсмертні крики. Тільки деяким птахам вдалося вирватись. Ошелешені, кружляли в повітрі, важко лопотячи крилами. Сідали поблизу на вершинах дерев і там усе ще верещали. Хвилин за п"ятнадцять стало тихо. Вщух гармидер і біля решток клітки. Ми як тільки могли напружували зір, але нічого не було видно. Ягуар немовби зник.