Раптом тут же, біля входу в печеру, пролунав пронизливий голос:

— Пйонг!

І одразу ж зовсім рядом йому відгукнулися інші крики:

— Пйонг! Пійонг! Пйонг! Одночасно почулося лопотіння крил. Я підвівся на ліктях і прислухався. Встановивши по голосах, що птахи були десь близько, я взяв лук, стріли і виповз із печери.

Птахів було кільканадцять. Завбільшки з наших ворон, вони могли зійти за якусь карликову породу круків, бо були зовсім чорні, верхня частина дзьобів — так само чорних — була високо вигнута, наче горб[6]. Помітивши мене, «круки» ще голосніше почали кричати «пйонг», ніби виражали своє здивування чи неприязнь, але зовсім не збиралися тікати. Деякі, нахабніші, навіть підлітали трохи в моєму напрямі і з запалом кричали.

Найближчий птах був, мабуть, не далі, як за десять кроків од мене. Широко розкарячивши ноги на гіллі куща, він верещав на мене своїм сердитим «пйонг». Я прицілився і пустив у нього стрілу. Ціль була легка, проте стріла полетіла вбік. Птах помітив, що поблизу нього щось майнуло, але на цьому острові він ще не бачив людини і не тікав, продовжуючи верещати.

Друга стріла пролетіла вже значно ближче до цілі, третя, на жаль, пішла занадто високо, зате четверта — гей, заграйте, сурми тріумфальні! — четверта влучила! Пробила крило і, застрявши у пір"ї, звалила птаха на землю. Одним стрибком я підскочив до нього і наступив на голову. Птах був у моїх руках. Решта зграї підняла страшенний галас і, описуючи наді мною кола, хотіла помститись на вбивці. Я посилав стрілу за стрілою у тих птахів, які були найближче, але, збуджений, стріляв надзвичайно невлучно. Незабаром у мене вийшли всі стріли, але й птахи нарешті зрозуміли небезпеку і відлетіли.

Не встиг забитий птах остигнути, як я роздер його і з"їв усього, залишивши тільки пір"я, кістки і нутрощі.

Ніч минула без будь-яких пригод, тільки мучили мене судороги в шлунку. На другий день я встав знесилений, все тіло боліло від вчорашньої праці. При надірванім здоров"ї теперішнє голодування зовсім добивало мене. Було зрозуміло, що коли швидко не настане радикальна зміна, я протягну недовго і доведеться мені попрощатися з цим світом. Останнім часом у ньому для мене мало було принадного, але сходити так безславно зі сцени мені теж не хотілося.

Насамперед треба було добути більше їжі. Не тупцювати весь час на одному місці, як досі, а піти пошукати їжі далі. Ця думка так розігріла мене, що, напившись води з близької річечки, я негайно вирушив у дорогу, незважаючи на порожній шлунок.

Цього разу я попрямував на північ, туди, де колись лежали на узбережжі рештки рятувального човна. Ішов, як звичайно, вздовж моря і не помилився. Я знайшов новий предмет, викинутий хвилями після того, як наш корабель розбився: дерев"яну скриню; в таких скринях моряки зберігають свої речі. Вона була замкнена і непошкоджена.

Я хотів підняти віко, але не зміг. Струснувши скриню, я почув, що всередині перевертаються якісь пожитки. Може, між ними були кресало і губка, дуже потрібні мені для того, щоб розвести вогонь? На жаль, поки що я не міг пересвідчитись у цьому, бо мені шкода було часу, щоб розбити віко. Тому я відтягнув скриню від моря в безпечніше місце, вирішивши повернутись до неї увечері, і пішов собі далі.

З цього боку рослинність за поясом дюн була рідша і бідніша, ніж нетрі поблизу мого узбережжя. Час від часу я звертав з дороги, заглиблюючись на кілька сот кроків у чагарник; я робив усе це не тільки для того, щоб щось убити з лука. З книжки про Робінзона я дуже добре пам"ятав розділи, де Робінзон, який зазнав аварії корабля, розповідає про свої екскурсії в глиб острова. Він знаходив там корисні для себе рослини і фрукти. А може, і я знайду тут якесь дике поле кукурудзи або рису? Але даремно я вишукував. Уся рослинність тут була невідома мені і навіть з вигляду здавалася ворожою. Я знав, що в цій пущі повно рослин із смертельно отруйними плодами.

Я часто стріляв з лука у птахів. І хоч жодного разу не влучив, але зусилля ці не пропали марно. Я тренувався. І не знаю, може, мені так здавалось, але після того, як я вистрілив кілька десятків разів, стріли йшли немовби точніше, ближче до цілі.

В той час, коли я підкрадався до птахів і стежив за їх перельотами, в голову мені спала щаслива думка, настільки важлива, що в ці перші дні перебування на острові вона здалася мені вирішальною для всього мого існування. Хіба допомогло мені те, що я добре знав віргінські ліси, коли тутешня гущавина — повторюю — для мене була незбагненною і зловісною таємницею? Як же було мені, не рискуючи отруїтись, розрізнити їстівні плоди і неїстівні? Раптом блискавкою промайнула відповідь.

— Птахи! — радісно вигукнув я сам до себе. — Птахи мені покажуть! Птахи, безумовно, не доторкнуться до отруйних рослин. Отже, те, що їдять птахи, спокійно можу їсти і я.

Тепер я уважніше придивлявся до метушні крилатих істот. Не треба було багато часу, щоб помітити, на яких рослинах вони сідають часто і охоче, не гребуючи їх плодами. Особливу увагу я звернув на невисокі, карликові дерева з червоними ягодами, схожими на ягоди горобини. Вони були для цих малих істот неабиякими ласощами, бо приваблювали до себе птахів різних порід. Помітивши між ними і папуг, я теж наважився покуштувати.

Плоди були смачні, солодкуваті. З вовчим апетитом я допався до них, але для певності з"їв небагато, якихось дві жмені. Вирішив нарвати їх більше, повертаючись назад, а тимчасом, добре підкріпившись, в значно ліпшому настрої мандрував далі. Отак-то птахи, яких я підглядів, стали моїми першими вчителями на острові.

Серед заростей, які ставали дедалі рідшими, з"явилися піщані лисини. Часто доводилось обминати агави з величезними м"ясистими листками, вкритими колючками. На деяких кактусах виднілися чудові рожеві квітки, а — що важливіше — де-не-де й зелені плоди, схожі на малі яблука. М"якоть їх була приємна на смак, тому я нарвав цих кактусових плодів стільки, скільки влізло в мої кишені.

Я відкрив тут новий струмок, який впадав широким, хоч і мілким гирлом у море. Над його вологим берегом розкинувся досить густий лісок, в якому було багато зелені, ліан і різних наростів. Ще здалеку я почув у ньому особливі пташині крики. То кричали папуги, яких у цін гущавині було дуже багато. Опинившись у затінку під першими деревами на узліссі, я немовби поринув у голосне верещання папуг; у той же час, задираючи голову, я побачив серед гілок силу-силенну гнізд. Помітивши мене, птахи негайно замовкли, але було вже пізно: я відкрив гніздовисько папуг.