Чи довго я спав — не знаю. Тільки раптом прокинувся, немов у передчутті близької небезпеки. Серце, сповнене якогось незрозумілого неспокою, билось, мов переляканий птах у клітці. Що сталося? Що мене так налякало? Може, якийсь звук, від якого навіть у сні проймав жах?

У темряві печери я намацав ніж і взяв його міцно за ручку. Напружив слух, але нічого підозрілого серед звичайних нічних звуків пущі не почув. Крізь щілини між дошками я бачив частину чагарника і по ясному сяйві на кактусах помітив, що місяць вийшов на небо.

Раптом — що це? Тихий шелест швидких кроків у траві поблизу, щось мелькнуло перед печерою. Стрибок. Могутнє тіло кинулося з гуркотом на мою загородку. Страшне дряпання гострих пазурів об дошки. Дві дошки, шарпнуті з грубою силою, впали перед печерою, з шумом ударившись об землю. Перед ними злякано відскочив великий звір. Відскочив на три-чотири кроки і зупинився. Величезний стрункий звір. Цяткований. Ягуар! Серце у мене завмерло! Хижак причаївся, притуливши до землі свою приплюснуту голову. Свердлив мене зеленкуватими очицями і шкірив морду, блискаючи білими іклами.

Занімівши від жаху, я, мов зачарований, дивився йому в очі. Чекав, коли він кинеться на мене. У руці стискав ніж. Одного стрибка вистачило б, щоб досягти мене; одного удару жахливої лапи — щоб мене розтрощити. Звір почав ричати лютим придушеним голосом. Навіть приголомшений усім цим, я бачив — безтямна спостережливість напружених нервів! — бачив, як ягуар бив хвостом об кущі.

Коли він стрибне?!

Секунди тягнулись, неначе вічність. Неминуча смерть, яка нависла наді мною, все ще не приходила. Я ось-ось міг знепритомніти: коли ж ягуар стрибне?!

Раптом він зробив якимсь рух. Не в моєму напрямі. Навпаки. Звір, по відвертаючи од мене палаючого погляду, помаленьку посувався назад. Його могутнє тіло поволі зникало за кущем і нарешті зникло зовсім. Там, де ще хвилину тому чатував звір, тепер було пусто. Чувся тріск гілок і шелест, який усе віддалявся. Потім настала тиша.

Знесилений, я впав на свою підстилку. Довго лежав нерухомо. Поволі я приходив до пам"яті. Може, хижак повернеться? Я витріщував очі в сторону чагарника. Не повертався. Мабуть, володар пущі хотів тільки показати свою міць двоногій істоті, яка наважилась вторгнутись у його царство. Застеріг її і щез у нетрях.

Я не виходив надвір, боячись засади. Коли кров, яка знову нормально пульсувала в жилах, повернула мені трохи сил, я тихенько підняв вирвані дошки і заткнув ними, як було й раніш, отвір печери. Знав уже тепер, що цієї охорони замало, але краще було мати хоч таку, аніж ніякої.

До кінця ночі більше ніщо не порушувало спокою.

В останні години перед світанком я непогано спав і прокинувся вранці навіть із свіжими силами, чи, принаймні, хоч без головного болю і дрожу, зате страшенно голодний.

Перші ж думки мої були про нічну пригоду.

— Ягуар! Ягуар! — повторював я з ненавистю і разом з тим із страхом.

Я був досвідченим мисливцем і саме тому добре розумів небезпеку, яка мені загрожувала. Хай би тільки дикій звірюці, в багато разів дужчій, ніж людина, захотілося людського м"яса, що сталося б тоді зі мною, коли єдиною зброєю у мене був тільки ніж і дерев"яна палиця?

Одночасно я запитував себе, як дістався ягуар на острів і з чого жив тут цей ненажерливий хижак? Вважається загальновизнаним, що ягуар — чудовий плавець, то, може, він переплив протоку, яка відділяла острів од землі на півдні? А коли звір прибув звідти, то чи не слід було припустити, що цією землею є південноамериканський материк?

З самого ранку дві невідкладні справи не давали мені спокою: як захиститись від ягуара і як добути їжу. Ягуар у ясний день рідко коли нападає, отже, до вечора у мене було ще багато часу. Що б там не сталося, я вирішив не залишати печери і не повертатись на гілки свого дерева, де я дуже стомлювався.

Голод. Дедалі дужче, вкрай вичерпуючи сили, дошкуляв мені голод. У сильця знову нічого не попало. День був туманний і паркий, ящірки не вилазили з нір.

Близько полудня я ще мав стільки сил, щоб з гілки і лика гнучкої ліани зробити собі лук, а з твердого очерету над річкою нарізати кільканадцять стріл. Ще хлопцем, граючись, я робив собі не один лук, бачив також луки індійців, отже, справа ця не була мені незнайома. Лук, який я змайстрував тепер, був невеликий, але стріли викидав чудово — більш, як на п"ятдесят кроків. Птахи зграями сиділи в чагарнику і зовсім не боялися, зате я виявився горе-стрільцем! Скільки стріляв і жодного разу не влучив.

Нарешті, стомившись, я ліг у своїй печері, та тільки не надовго, бо думка про ніч не давала мені спокою. В глибині печери був насип з уламків скелі різного розміру. Я вирішив перенести або перекотити ці уламки до входу, щоб там утворилася своєрідна барикада. Розуміючи, як багато залежить від цієї праці, я негайно взявся до діла. Менші камені я легко переніс, але до більших треба було докласти сил, які перевищували мої, а власне, тільки ці камені могли чинити належний опір напасникам. Скільки при цьому я натрудився, скільки пролив поту! Тільки завдяки тому, що я підважував великі камені дошками, які були під рукою, мені вдалося трохи зрушити їх з місця. Щохвилини мені захоплювало дух, і я раз у раз повинен був збиратися з ослаблими силами. Коли остаточно завершив справу, був ледве живий.

Після цього я лежав, мабуть, з годину. День, протягом якого я напружено працював, не проковтнувши жодного куска їжі, закінчувався. Сонце вийшло з-за хмар і, падаючи збоку на дерева, кидало продовгуваті тіні. Пташки, як завжди надвечір, пожвавились, навколо стояв багатоголосий гамір.