— Зумію! — відповів я пошепки. — Ну, то їдьмо!

Намацавши в темряві край шлюпки, я скочив у неї і поставив біля ніг клуночок з усіма своїми пожитками. Потім схопився за весла. Вільям з силою відштовхнув човен од берега і сів біля керма. Відчуваючи під собою воду, я полегшено зітхнув: був немов загнаний звір, що тікає від погоні.

Не встигли ми відплисти і кількох сажнів по річці, як шлюпку підхопив бурхливий вир — був саме час морського відпливу — і течія дуже швидко помчала нас вниз, до гирла Джеймс-рівер.

Якраз минула північ. Просякнуті дрібним дощем сутінки покривали річку і прибережні склади міста Джеймстоуна. Було зовсім тихо, чулися тільки приглушені сплески весел і булькотіння води за бортом шлюпки. Холод січневої віргінської ночі проймав до кісток.

Раптом Вільяма почав душити кашель. Даремно моряк намагався його вгамувати. Розігрівшись од кількох склянок грогу, яким я почастував його в портовому кабачку, тепер на холодному повітрі Вільям почав сильно кашляти. Між вибухами кашлю він проклинав на чому світ стоїть своє горло і затуляв рот полою куртки, але це не дуже допомагало. Ми боялися, що шум накличе на наші голови біду — його почують річкові стражники, і тоді з нашої втечі нічого не вийде. На щастя, мій товариш перестав кашляти саме вчасно.

Перед нами на березі з"явився вогник: митниця. Я перестав гребти. Течія й без того несла нас у потрібному напрямку, до гирла річки, де стояв на якорі корабель — мета нашої нічної вилазки.

Десь з берега чути було оклики, але нас вони не стосувалися. Непомічені, ми пропливли біля митниці і, коли за поворотом річки зникли її вогні, зітхнули вільніше. Небезпека залишилася позаду, перед нами був рятівний корабель.

Згодом Вільям, мій товариш, крякнув і, порушуючи мовчання, сказав:

— Well[1], найгірше вже позаду… Ще дві години погребти…

Він схилився наді мною і з незвичайною для морського вовка турботою, якої я не помічав у нього протягом нашої дводенної дружби, запитав:

— Ну, брате Джонні, як твоя душа — не сховалась у п"ятки?

— А чого б вона мала ховатись у п"ятки? — щиро здивувався я.

— Хай йому чорт, ти ж ідеш на каперський[2] корабель, Джон! Я ж казав уже тобі, що там не жарти! Будемо воювати і грабувати! Якщо іспанці піймають нас, то обов"язково повісять, а перед тим ще, може, й пошматують добре нам шкіру.

Я перестав гребти.

— Не боюсь воювати! А ти, брате, не наганяй на мене даремно страху.

— Дурний ти, Джоне! Я тобі даремно страху не наганяю… Наш старий — неабиякий бандит і негідник! Такого капітана немає на всьому Карібському морі! Життя на нашій посудині — то справжнє пекло, його важко витримати!

— А ти ж витримуєш? Інші витримують?

— Ну, ми — то зовсім інше! Ми з дитинства звикли до солоної води… А ти ж сухопутний щур…

Я одразу накинувся на нього:

— Гей, Віллі, не допікай мені таким прізвиськом… Я досить поневірявся в лісах Віргінії і не раз дивився смерті в очі. Ти ж знаєш, чому я втікаю!