57

Механізм аварійного люка придбали в магазині, принесли додому та зацементували в пласку бетонну підлогу. Ніякого отвору, ніякої верхньої площадки драбини. Жодного способу проникнути кудись. Лише нескінченна та незламна плита. Однакова нерівна поверхня і з лівого боку люка, і з правого його боку, і навіть під ним. Наче очі в невидющого. Фальшивка. Приманка. Ричер сказав:

– Це моя вина, я про це не подумав.

Вествуд відповів:

– Пізно жалкувати за розлитим молоком. Але нам потрібно дізнатись, де ж воно тоді насправді.

На це його питання відповідь пролунала одразу, у вигляді ультразвукового тріскоту в повітрі, за яким настало шипіння та свистіння рушниці й уривчастий дріб стандартних патронів НАТО, які проходили крізь дерев’яну стіну, за ярд від їхніх голів. Слідом за цими звуками одразу почувся і голосний удар самої рушниці. Звукові хвилі рухались повільніше за патрони. Але в цьому випадку різниця була незначною. Це означало, що рушниця вже десь близько. Десь за сотню футів, подумалось Ричерові. А це було ближче, ніж просто близько. Вони наближалися до вистрілу впритул, що навіть для цих хлопців було зле.

Вони поспішили усередину, і саме тоді ще один патрон проник крізь деревину, залишаючи там яскравий промінь світла. А потім ще один, усього за вісім футів від них. Противники притримувались тактики стрілянини крізь стіну. Огляду в них не було ніякого, тож стріляли вони абсолютно навмання. Ця група була кращою, подумалось Ричерові. Ці хлопці принаймні могли влучити в бік сараю. Він пройшов повз купи металу до дальнього заднього кута. Знадвору він тут залишався невидимим, а тому практично невразливим. У нього не було жодного фізичного захисту, проте він був захищений їхньою лотереєю в стрілянину навмання. Стіни не були варті й ламаного шеляга, проте цифри ніколи не брехали. Він вибив обшивку задньої стіни на невеликій висоті від підлоги й утворив простір у два фути заввишки і спочатку в чотири фути завширшки. Коли Ричер вибив іще дві дошки, то діра стала вже п’ять футів завширшки. Достатньо великий проміжок для того, щоб вилізти назовні. Спочатку Вествуд, а тоді Ченґ. Ще один патрон залетів усередину. А після них уже пішов і сам Ричер. Вони відступали, тримаючи будинок у полі зору. Позаду них не було нічого, крім пшеничного поля. Праворуч, позаду за ними, була будівля біля розбитої огорожі. З мертвими типами. Канавокопач був припаркований просто праворуч від них. На відстані близько двадцяти ярдів. Прямо з правого боку була їхня студія для зйомок фільмів та будинок. Просто з лівого боку був сарай із генератором. Багато місць.

Проте всі вони були поганим виходом на відкритий простір. Двадцять ярдів мінімум. Двадцять кроків. Довгий шлях. Неможливий. Це залежало від тих, інших хлопців. Від того, наскільки влучно вони стріляли. Наскільки добре вони були натреновані. Якщо вони взагалі були натренованими. Хлопець, який щосили зосереджується на розташованому перед ним, може повністю втратити свій периферійний зір. Лише на мить. І тому виникала можливість зникнути з-під його носа непоміченим. Виникала можливість, що навіть чоловік у костюмі горили міг спокійно піти собі геть. Усе залежало від рівня його зосередженості. Людина могла легко відбутися у цьому випадку. Але троє людей не змогли б.

Ричер прошепотів:

– Залишайтесь тут. Не рухайтесь. Я повернусь і заберу вас.

Ченґ запитала:

– Звідки?

– Я йду назад, до будинку.

– Це божевілля.

– Не зовсім. Подивися, які вони стрільці. Це лише справа математики. Теорія імовірності. Я не більше ризикую, якщо вирішу піти туди, звідки вони ціляться.

– Це просто безглуздо.

– Слухай, це велика стіна. Які в них шанси? У мене більше шансів отримати рідкісну хворобу серця по дорозі туди.

– Я йду з тобою.

– Гаразд, проте Вествуд залишається тут. Військові кореспонденти розпочинають рух у другій хвилі.