І без матері.

Нехай він відчує, як воно.

Так само дивлячись на Барбару Робінсон, він запускає руки під фотогорафію Френкі й знаходить тумблер Речі Два. Він пестить його крізь тонку тканину майки так, як йому дозволялося — тільки в небагатьох щасливих випадках — пестити пипки своєї матері. На сцені соліст «Довколишніх» робить шпагат, яким у тих тіснючих джинсах, що на ньому одягнені, він мусив би просто розтовкти собі яйця (за умови, якщо вони там маються), потім пружиною опиняється на рівних і підбігає до краю сцени. Дівчатка кричать. Лялечки тягнуть руки, немов щоб його торкнутись, їхні нігті — пофарбовані у вельми дівчачі кольори веселки — зблискують у прожекторах рампи.

— Агов, чи подобаються вам, хлоп’ята, паркові розваги? — гукає Кем.

Вони верещать, що дуже.

— А чи подобаються вам, хлоп’ята, карнавали?

Діти верещать, що вони обожнюють карнавали.

— А чи цілували вас коли-небудь на півдорозі?

Тут уже верещання абсолютно запаморочливе. Весь зал знову на ногах, промені бродячих прожекторів знову сковзають по натовпу. Брейді більше не видно гурту на сцені, але це не має значення. Він уже знає, що буде далі, бо він побував тут, коли завантажували апаратуру.

Стишаючи голос до інтимного, підсиленого мікрофоном муркоту, Кем Нолз каже:

— Отже, цього вечора ви отримаєте такий поцілунок.

Починається ярмарково-карнавальна музика — ввімкнувся синтезатор «Корґ»[355] і виграє якусь мелодію, імітуючи калліопу[356]. Зненацька сцену заливає водограєм світла: помаранчевого, блакитного, червоного, зеленого, жовтого. Аудиторія захоплено ахає, коли починає опускатися комплект декорацій ярмарку-карнавалу. Карусель і чортове колесо вже обертаються.

«ЦЕ ТИТУЛЬНА ПІСНЯ З НАШОГО НОВОГО АЛЬБОМУ, І МИ СПРАВДІ ВІРИМО, ЩО ВОНА ВАМ СПОДОБАЄТЬСЯ!» — волає Кем, і навкруг партії синтезатора сплітаються звуки інших інструментів.

«Пустеля плаче на всі боки, — речитативом промовляє Кем Нолз. — Я інфікований тобою вічно».

На слух Брейді, так звучав би Джим Моррісон після префронтальної лоботомії. Та потім Кем кричить щасливо:

«Хлоп’ята, що ж мене зцілить?»

Весь зал знає, і тому, коли гурт вдаряє на повну силу, всі горлають слова.

«БЕЙБІ, БЕЙБІ, ТИ МАЄШ КОХАННЯ, ЯКОГО Я ТАК ПОТРЕБУЮ… ТИ І Я, МИ ХВОРІ НА ЦЕ ОБОЄ… І Я — ТАК, ЯК НІКОЛИ ДО ЦЬОГО…»

Брейді усміхається. Це блаженна усмішка змученої проблемами людини, яка після довгих поневірянь врешті-решт знаходить собі спокій. Він кидає погляд вниз, на жовте жевріння вогника готовності, загадуючись, чи проживе він досить довго, щоби побачити, як той переміниться на зелений. Потім він знову дивиться на ту малу негритоску, яка вже підхопилась на рівні, плеще в долоні й мотає своїм кінським хвостиком.

«Подивися на мене, — думає він. — Подивися на мене, Барбаро. Я хочу бути останнім, що ти побачиш».