Незабаром я отримав дивовижний письменницький досвід. Так, зі мною сталася одна з найбільш вражаючих подій у моєму житті. Одного разу, коли я заглибився у свою оповідь, то помітив, як моя непостійна уява увивається навколо зовсім іншої історії, тієї, що вже повільно набувала певної форми, але поки що поза моїм сприйняттям. Я зрозумів, що це був сигнал — непоясненний сигнал — мені від мене самого про те, що історія, яку я зараз писав, добігала кінця, а за нею вже йшла інша і наступала їй на п’яти.

Свої попередні книжки я написав олівцем на папері. У той час я користувався допомогою своєї стенфордської секретарки, яка потім друкувала їх. Але нині був 1987-й — час модернізуватися та переходити на комп’ютер і принтер. Я навчився друкувати в літаку за допомогою відеогри, у якій літери атакують космічний корабель і мій єдиний захист — це вдарити по літері, що атакує, до того, як упаде мій шатл. Комп’ютер був одним із найперших, а портативні моделі були в ті часи дуже ненадійні, принтер був ще більш ненадійним і припинив працювати ще там, на Балі. Наляканий перспективою, що вся моя робота може зникнути через те, що я не дуже великий фахівець у комп’ютерах, я шукав допомоги. У Денпасарі, великому місті на Балі, я зміг знайти лише один принтер — у комп’ютерній школі. І саме звідти, після того як я довго просив і навіть дав хабара (забув уже якого), я отримав дорогоцінну першу надруковану копію своєї праці.

Натхнення на Балі приходило швидко. Мене там нічого не відволікало (у ті спокійні дні до появи електронної пошти), і мені ніколи не писалося краще та швидше. Поки я був там, я написав історію «Ліки від кохання», назва якої була обрана для обкладинки, а також «У пошуках сновидця» та «Якби зґвалтування не забороняли…» До того ж розшифрував записи для «Трьох непрочитаних листів», які зробив у своєму паспорті, коли сидів у кабінці для сповідання. Я написав «Дві посмішки» та «Не ходіть крадькома» на Гаваях, а решту історій — у Парижі, більшість з них — у кафе неподалік від Пантеону[49].

Мій першочерговий план був таким: наприкінці кожної історії мав подаватись теоретичний матеріал, який би ілюстрував розповідь з наукової точки зору. Але я зрозумів, що цей план не дуже мені підходить, і замість теоретичного матеріалу після кожної історії написав п’ятдесят сторінок епілогу, у якому детально пояснював, про що моя книжка насправді. Після того як я відіслав свій рукопис до видавництва, я мав розмову з Фібі Госс, редактором із пекла (але також і з раю), з якою ми довго та люто воювали. Вона була абсолютно переконана, що ніяких теоретичних пояснень не потрібно і що мені слід залишити тільки розповіді. Ми змагались кілька місяців. Я пропонував їй то одну версію, то іншу; і кожного разу вона повертала мені її у значно коротшому вигляді, аж поки не зменшила мій епілог з п’ятдесяти сторінок до десяти. Коли я перечитую книжку зараз, я визнаю, що вона цілковито мала рацію.

Хоча я пишався своєю книжкою, я шкодував лише про одну оповідь — «Товстунка». Кілька огрядних жінок надіслали мені листи електронною поштою та повідомили, що я серйозно їх образив, і нині я переконаний, що не варто бути таким нечутливим. Хоч я піддавав себе осуду кілька разів і кожного разу визнавав себе винним, я хочу скористатися можливістю захистити себе, адже я — головний персонаж цієї оповіді, а не пацієнт. Це історія про контрперенесення — ірраціональне, часто ганебне почуття, яке виникає у психотерапевта до його пацієнта чи пацієнтки і яке, власне, і є значною перешкодою для терапії. Мої негативні почуття до огрядних людей перешкоджають мені глибоко зануритись у їхню проблему та вивчити їхню особистість, а це, своєю чергою, перешкоджає ефективній терапії. Поки я змагався із цими почуттями, я й гадки не мав, що моя пацієнтка дізнається про них. Вона точно відчула, що відчував я, і розповіла це наприкінці історії. Сама розповідь стосується мого бажання працювати, незважаючи на ці некеровані почуття, для того щоб якось виплекати гарні стосунки з пацієнткою. Хоча я міг оплакувати ці почуття, я пишаюся тим, що сказав у розв’язці: «Я зміг охопити її руками».

Я закінчив свій сеанс спогадів спостереженням, яке мене дуже здивувало: власне, погляди у вісімдесят кращі, ніж я очікував. Так, я не можу заперечити, що життя в останні роки — це постійні втрати; але, хоч би там що, я набагато спокійніший та щасливіший у сімдесят-вісімдесят, і навіть після вісімдесяти життя краще, ніж я думав. Є ще один бонус старості: перечитування своїх власних творів може бути більш захопливим! Я зрозумів, що забудькуватість — прошу звернути увагу — має певні переваги. Коли я гортаю сторінки історій «Три непрочитані листи», «Ліки від кохання», «Померла не та дитина» та інших, то відчуваю, що в мені пробуджується допитливість. Я не пам’ятаю, чим вони закінчуються!