Коли я погодився написати епілог для книги «Ліки від кохання», я й гадки не мав про емоційні пригоди, які на мене чекають. Я писав її двадцять п’ять років тому і від того часу жодного разу не перечитував книжку цілком. Переглянути свої праці, які ти писав, коли був молодим, — дуже хвилюючий та зворушливий досвід, але також ти почуваєшся наляканим і присоромленим. Раптовий приплив гордості, який я вперше відчув, швидко поступився місцем розчаруванню: «Цей хлопець пише набагато краще, ніж я».

Спочатку я гадав, що зустрінусь із самим собою, тільки молодим, але, застосувавши дещицю арифметики, зрозумів, що вже не був юнаком, коли писав цю книжку: мені було за п’ятдесят! Це було сюрпризом для мене, оскільки автор здається досить молодим, енергійним, часто невимушеним та незрілим. А також сміливим і активним — він нерідко розбиває захисні механізми пацієнта так несподівано та з такою силою, що це можна порівняти з тим, як колись розбивали ворота замків тараном! Я хотів би наглядати за цим чоловіком та вгамувати його.

А ще є багато чого в мені молодому, що мені до вподоби. Мені імпонує спосіб, у який молодий Ялом уникав постановки діагнозу та категоризації. Це було так, ніби він бачив уперше весь перелік скарг і особистісних характеристик, так, ніби він справді вірив, що кожен індивідуум є унікальним і вимагає особливого терапевтичного підходу. І мені подобалось його бажання впоратися з невизначеністю та взяти на себе виконання важкого завдання, яким є винахід інакшого методу терапії для кожного пацієнта.

Мені було прикро за той дискомфорт, з яким йому доводилося стикатися під час кожного курсу терапії. Йому потрібно було більше впевненості, яку б мала забезпечити якась наукова школа, професійна течія на кшталт фройдизму, юнгіанства, лаканізму, адлеризму чи когнітивно-поведінкової терапії або всеохопна пояснювальна система. Але я був задоволений тим, що він принаймні ніколи не вірив, що знає нікому не відомі речі.

Яка сміливість! Двадцять п’ять років тому той чоловік розповів занадто багато, і це роздратувало багатьох психотерапевтів. Але все одно це здавалося надмірним. Я був шокований. Як він насмілився розкрити так багато особистих таємниць? Моя секретна схованка з любовними листами, мої незмінні трудові звички, моє негативне осудне ставлення до гладких людей, якому немає прощення, моє нав’язливе кохання, яке завадило мені поїхати з родиною на пляж у вихідні… Незважаючи на таку поведінку, я все одно пишався тим, що не зробив нічого жахливого, — я чинив би так само й сьогодні. Я досі переконаний, що розсудливе самовикриття психотерапевта сприяє ефективному курсу психотерапії.

Книжка «Ліки від кохання» була поворотним моментом для мене. Протягом перших кількох років на посаді викладача медичного факультету Стенфордського університету я серйозно займався викладанням, дослідженнями та публікаціями в наукових журналах. Я створив цілу спеціальність за напрямком групової терапії, а під час стажування почав писати книжку про цей вид лікування. Коли я закінчив її, я перейшов до іншої цікавої теми, що довго залишалась поза увагою психотерапевтів, — роль екзистенціальних переживань у житті людини та їхній вплив на депресію. Через десять років досліджень та експериментів я написав книжку «Екзистенціальна психотерапія», маючи на меті не перестрибувати до іншої сфери досліджень у майбутньому, а зосередитися на тому, щоб переконати всіх психотерапевтів звертати більше уваги на проблеми існування людини. Розрізняють чотири головні проблеми, які згадані в «Екзистенціальній психотерапії»: смерть, сенс життя, самотність та свобода. Вони відіграють вирішальну роль у формуванні внутрішнього світу кожної людини і становлять основу тієї книжки.

Як тільки я закінчив книжку, я продовжив вивчення інших ідей про застосування екзистенціальних переживань у терапії, але поступово дійшов висновку, що мої думки найкраще можуть бути висловлені в оповіді. Я пам’ятав, що переконання деяких найбільш відомих мислителів екзистенціалізму — наприклад Камю чи Сартра, — набагато більше очевидні та захопливі в їхніх оповіданнях і романах, ніж у якихось нудних філософських працях.

Також мою увагу не оминув той факт, що оповідь відігравала важливу, хоча й непомітну роль у моїх підручниках. Я чув від багатьох викладачів та студентів, що історії — деякі всього на кілька сторінок, деякі на абзац чи два, — які я вкраплював у двох своїх працях, «Теорія та практика групової психотерапії» і «Екзистенціальна психотерапія», дуже допомогли кожній із цих книжок стати ефективнішою. Студенти казали мені, що вони більш завзято працюють із теорією, коли суха інформація подається у формі цікавої оповідки.

Таким чином, я поступово розвинув уявлення, що найкращий спосіб, у який я можу передавати ідеї своїм студентам та покращувати їхню сприйнятливість, це саме розповідь. У 1987 році, захоплений цією ідеєю, я вирішив написати зовсім іншу книжку, книжку, у якій я спочатку розповім історію, а потім додам трохи теоретичного матеріалу. Ні в якому разі я не уникав своєї ролі викладача — просто збирався викладати психотерапію трохи іншим способом. Книжка «Ліки від кохання» мала стати зібранням повчальних історій (як і всі мої наступні історії та романи) для молодого психотерапевта та всіх інших, разом з пацієнтами, котрі цікавляться психотерапією. Книжкою, яка дала ідею для написання такого твору, була «Екзистенціальна психотерапія».

І можу назвати ще одну причину такого мого рішення. Я завжди хотів розповідати історії. Скільки себе пам’ятаю, я завжди був ненаситним читачем і ще в підлітковому віці почав мріяти про те, щоб стати справжнім письменником. Це бажання, вочевидь, відійшло на задній план з початком моєї наукової кар’єри, але коли я писав свої десять оповідань, то відчував, що я на правильному шляху і займаюся тим, що мені дійсно подобається.

Книжки та місця поєдналися в моїй пам’яті. Коли б я не перечитував чи навіть просто не думав про книжку, яку я колись читав, одразу уявляв місце, де я її читав. Перечитування «Ліків від кохання» вивільнило цілий потік приємних спогадів. Усе почалося 1987 року, коли наша наймолодша дитина вступила до коледжу і ми з дружиною вирушили в річну кругосвітню подорож, пов’язану з моїм стажуванням. По-перше, ми познайомилися з японською культурою, бо я два тижні викладав у Токіо; потім ще два тижні подорожували Китаєм, де моя дружина, дослідниця фемінізму, прочитала лекції для студентів та викладачів університету. У наш останній день у Китаї я півдня провів один, блукав вулицями Шанхаю й випадково надибав зовсім занедбану католицьку церкву. Я переконався, що був сам на вулиці, тоді зайшов у кабінку для сповіді (і всівся на місце священика) і намагався уявити, скільки поколінь священників чули сповіді на цьому місці. Я заздрив тому, що в них була можливість сказати людині: «Ти прощений!» Яка лікувальна сила! Який ефект! Поки я сидів на тому містичному місці, я здобув надзвичайний письменницький досвід. Протягом години фантазував і придумав зміст історії «Три непрочитані листи». Я зробив деякі нотатки на єдиному, що тоді згодилося за аркуші для нотаток, — на чистих сторінках свого паспорта.

Серйозно писати я почав на Балі. Ми жили два місяці в Куті в екзотичному будинку, який був оточений високою стіною зеленого саду, але сам по собі не мав внутрішніх стін, лише кілька штор. Я не використовував ніяких інших джерел для своєї книжки, окрім пам’яті та уяви, отож подорожував з нечисленним багажем і мав із собою лише купу нотаток про проведені з моїми пацієнтами заняття. Атмосфера була екзотичною та якоюсь потойбічною. Птахи неймовірних кольорів сміливо сідали на дивовижні дерева і наспівували незнайомі мелодії. Аромати незвичайних квітів затьмарювали розум, коли я сидів у саду і перечитував мої нотатки знову й знову. Спогади проходили через мою свідомість, і історія непомітно для мене вже пустила коріння й так захопила мене, що змусила відкласти вбік усі нотатки й присвятити всі свої сили саме цій книжці. Коли я почав писати, не мав уявлення, куди заведе мене ця історія і що з того вийде. Я відчував, що просто стою поряд і спостерігаю, як розвиваються події в моїй книжці. Я часто чув, як інші письменники казали, що оповідання пишуться самі, але зрозумів це лише тоді, коли сам став письменником. Через два місяці я вже зовсім по-іншому оцінив старий анекдот про Вільяма Теккерея, англійського романіста дев’ятнадцятого сторіччя, який я чув колись у школі: коли він вийшов зі свого кабінету, його дружина запитала, як просувається його робота. Він відповів: «О, жахливий день! Пенденніс (один з його персонажів) цілий день клеїть дурня, і я не можу його зупинити». Незабаром я також почав чути своїх героїв і уважно дослухався, про що вони розмовляють. Я спіймав себе на тому, що повсякчас підслуховував — навіть тоді, коли робив перерву, тоді, коли прогулювався зі своєю дружиною безкраїми та прекрасними піщаними балійськими пляжами.