Так позбулася перлина третьої каламутної шкаралупки, але виявилося, що треба зняти й четверту. Зчистили й четверту. Тоді перлина засяла в усій своїй красі, ніби прозрівши після тривалої сліпоти, ніби то Ісса подарував їй свій зір: він осліп, а в неї полуда з очей спала.
Тоді Ібрагім насипав у маленьку паперову коробочку перламутрового порошку, намолотого з розбитих черепашок, поклав туди перлину, закрив коробочку й перев"язав довгою мотузкою. Другим кінцем він прив"язав мотузку до палички, й новий хлопчик-служник, сидячи навпочіпки, почав крутити ту паличку. Коробочка кружляла в повітрі, перлина качалася в перламутровому порошку й полірувала собі боки.
Багато днів сидів так хлопчик, і коли одна рука в нього терпла, він брав паличку в іншу, точнісінько, як той хлопчик з Адена, який сидів за дверима в полковника Хьюза й, посмикуючи мотузку, розгойдував віяло. Нарешті Ібрагім дістав перлину з коробочки, він уже знав, що страшенно розбагатів. Ібрагім не пішов з тією перлиною на базар — не хотів, щоб хто з його друзів дізнався про неї, й вирішив зачекати, доки трапиться якийсь заїжджий покупець.
Саме на цей час Мукалла набридла панові Бабелону.
Мукалла — вельми гарне місто з білою мечеттю й коричневими будинками, зі стрімким муром скель, які височать одразу ж за містом. А за тими скелями лежить Гадрамаут, один з найтаємничіших куточків світу. Але навіщо все це перекупникові перлів? Не піде ж він досліджувати Гадрамаут? Навіщо це йому? Там немає перлів, а самі тільки бедуїни, які розмальовують свою шкіру фарбою індиго, та ще великі міста з гарними назвами — Сеюм, Шимбан, Хаджарен, з казковими багатоповерховими спорудами. Але навіщо все це купцеві, та ще й тому, який шукає королеву перлин?
Нудячись, але ще не наважуючись і повернутися до Массауа, пан Бабелон вирішив, що за цих виняткових обставин найліпше було б оглянути місця ловитви перлів у Перській затоці. І негайно вирушив у путь. Метою його мандрівки були Бахрейнські острови, Ліндха, Ормузька протока та Бендер-Аббас…
Він справді був улюбленцем долі, хоча й заперечував це, твердячи, ніби щастя — то плід розуму.
Ель-Сейфа, Гаміда й Шоа висадили на острові Омоному.
Прибережні високі скелі цього острова можна було б порівняти з прекрасною облямівкою потворної картини. Вони облямовували острів, а всередині лежав низькоділ зі смердючим багновищем. Мангрові, які росли на берегах багновища, були вкриті ріденьким товстошкірим зеленим листячком, а безліч повітряних коренів звисали з гілок, тяглися до землі, заривались у мочарі й схожі були на ноги якихось велетенських птахів. І цих страхітливих потворних кінцівок було безліч — вони звивалися, спліталися в непроникну огорожу навколо багновища, створюючи ще одну облямівку. А на цій облямівці сиділи пелікани й ніби сміялися. Вони сміялися, коли клацали своїми дивовижними дзьобами, сміялися й тоді, коли ті дзьоби були закриті. Таке враження створювалося завдяки отій рисці, яка ділила дзьоб надвоє, трохи загинаючись угору в куточках. Кумедні торбинки висіли під дзьобами, й чим старший був пелікан, тим більшу й кумеднішу торбинку він мав.
А більше ніякого життя на цьому острові не було.
Джумелеський каїд з чотками в руці, серіндж Бен Абді зі шкреблом та йєменський чужинець з порожніми руками супроводили озброєну варту й засуджених на берег. Там каїд перетяв Ель-Сейфові, Гамідові та Шоа пута й сказав:
— Ось вона, ваша щаслива земля! Владарюйте.
Йєменець, затуливши від сонця очі, з цікавістю роздивлявся навсібіч. Він мало плавав по морю і не знав цього острівця.
— А де ж комахи? — запитав він.
— Будуть по заході сонця, — сказав Бен Абді й, вишкірившись, подав Ель-Сейфові своє шкребло — Візьми. Воно тобі знадобиться.
Він уже хотів був іти, коли це раптом з"явився нахуда Омар, який не втримавсь і приплив іншим човном, щоб, глузуючи, попрощатися з Ель-Сейфом.
— Пробач, о володарю, що я залишаю тебе тут на самоті, — заволав він, захлинаючись од сміху. — Але я пообіцяв ловцям, що не покину їх. І я виконаю свою обіцянку. Не покину! Аллах є свідком, що я їх не покину!
Повертаючись разом з іншими до човна, нахуда все ще вигукував оте «не покину!» Це була гонориста людина, і його вельми гнітило те, що він підкорився був голому сомалійцю й навіть віддав йому свій молитовний килимок.
Човни відпливли, а тоді відплив і корабель. Довго ще бовваніло вдалині його вітрило, яке рухалося по великому колу круг острова Омоному — Матері Комах.
Троє чоловіків лишилися самі, й вони не мсгли нічого, ні одягу, ні їжі, ні води, ні зброї— саме тільки серінджеве шкребло. Сонце пекло нещадно, й незабаром скелі аж пашіли, мов розжарений до червоного метал. Гамід знову впав у відчай і став нарікати та квилити так жалібно, що переполохав пеліканів, які сіли було на живопліт з мангрових.