— C’est ennuyeux, — поскаржилась Софі.
— Нудно, — поправив її дідусь. — Французька — у школі. Англійська — вдома.
— Лувр — це не вдома! — заперечила вона знову французькою.
Дідусь усміхнувся втомлено.
— І справді. То говорімо англійською просто так.
Софі набундючилась і покрокувала далі. І ось вони увійшли до маленької зали. Вона роззирнулась у вузькому приміщенні й зупинила погляд на експонаті, який тут, очевидно, вважали найціннішим, — у центрі стіни праворуч за захисним склом висів самотньо портрет. Дідусь зупинився в дверях і показав на картину.
— Підійди до неї, Софі. Мало кому випадає нагода побути з нею наодинці.
Переборюючи страх, Софі повільно рушила через залу. Після всього, що вона наслухалась про «Мону Лізу», в неї було таке відчуття, наче вона наближається до особи королівського рангу. Ставши перед захисним склом, Софі затамувала подих і подивилася вгору на портрет.
Софі не знала, що саме вона сподівалась відчути, побачивши знамениту картину. Насправді ж вона не відчувала нічого особливого. Ні глибокого подиву, ні раптового захоплення. Знайоме обличчя дивилось на неї так само, як у книжках. І Софі мовчки стояла перед портретом, здавалося, цілу вічність, чекаючи, що от-от щось трапиться.
— Що скажеш? — пошепки запитав дідусь, ставши поряд із нею. — Правда, гарна?
— Вона якась дуже маленька.
Соньєр усміхнувся.
— Це ти маленька і ти гарна.
«І зовсім я не гарна», — подумала Софі. Вона ненавиділа своє руде волосся й ластовиння. До того ж вона була вища за всіх хлопців у класі. Софі ще раз подивилась на «Мону Лізу» і похитала головою.
— Вона навіть ще гірша, ніж у книжках. Обличчя якесь...
— Затуманене, — поправив її дідусь.
— Затуманене, — слухняно повторила вона, знаючи, що розмова не продовжуватиметься, доки вона не повторить цього нового для неї слова.
— Цю манеру живопису називають сфумато, — пояснив дідусь, — і так малювати дуже важко. Леонардо да Вінчі умів це, як ніхто інший.
Але Софі картина все одно не подобалась.
— Вона виглядає так, наче щось знає... Як діти в школі, коли щось приховують.