Сайлас не відводив погляду від вівтаря.

— Не треба екскурсії. Ви й так приділили мені достатньо уваги. Я можу оглянути все й сам.

— Мені це зовсім не важко, — сказала сестра Сандрін. — Зрештою, я й так не сплю.

Сайлас зупинився. Вони дійшли до передніх лав, і до вівтаря залишалось якихось п’ятнадцять ярдів. Він повернувся до маленької жінки всім своїм дебелим тілом і відчув, як вона здригнулась, коли зазирнула в його червоні очі.

— Не хочу видатися неґречним, сестро, але я не звик заходити до храму Божого просто задля екскурсії. Ви не проти, якщо я спершу помолюся наодинці з Господом, а тоді вже все огляну?

Сестра Сандрін завагалась.

— Так, звичайно. Я чекатиму на вас у тому кінці церкви.

Сайлас поклав свою важку руку їй на плече і пильно подивився в вічі.

— Сестро, я й так почуваюся винним за те, що розбудив вас. І просити, щоб ви залишались зі мною, було б уже занадто. Тож, будь ласка, йдіть спати. А я помилуюся вашою церквою, а тоді вийду сам.

Вона захвилювалась:

— А ви впевнені, що вам не буде самотньо?

— Абсолютно впевнений. Молитва — це радість, яку не ділиш ні з ким.

— Як скажете.

Сайлас забрав руку з її плеча.

— Добраніч, сестро. Нехай Господь береже вас.

— І вас. — Сестра Сандрін рушила до сходів. — Тільки, будь ласка, коли йтимете, щільно причиніть за собою двері.

— Неодмінно. — Сайлас дивився їй услід. Тоді відвернувся й став навколішки в першому ряду, відчуваючи, як волосяниця вп’ялася йому в ногу.

«Господи милосердний, Тобі присвячую цю роботу, що її маю виконати сьогодні...»

Причаївшись у тіні хорів, високо над вівтарем, сестра Сандрін нишком стежила крізь балюстраду за монахом у рясі, що стояв навколішки перед вівтарем. Душу її раптом охопив страх, і їй було важко всидіти тихо в своєму сховку. На якусь мить їй спало на думку: а може, цей таємничий гість і є тим ворогом, про якого її попереджали? Може, цієї ночі їй доведеться виконати накази, про які вона пам’ятала всі ці роки? І вона вирішила залишитися тут, у темряві, й стежити за кожним його кроком.