— Розчарування? — голос Фаша тепер звучав майже вороже. — Це більше схоже на лють, аніж на розчарування, ви так не думаєте?

Ленґдон почав втрачати терпець.

— Капітане, ви просили, щоб я спробував розтлумачити, що Соньєр хотів усім цим сказати. Саме це я й роблю.

— Тобто ви вважаєте, що це звинувачення Церкви? — Фаш говорив крізь зуби й насилу стримував гнів. — Я бачив чимало смертей, месьє Ленґдон, така вже моя робота. Дозвольте вам дещо сказати. Коли одна людина помирає від руки іншої, то навряд чи в останні хвилини життя в неї виникне дивна ідея залишити якесь туманне духовне послання, якого ніхто не розумітиме. По-моєму, така людина думатиме лише про одне. — Фаш тепер дуже чітко вимовляв кожне слово. — Про помсту. Як на мене, Соньєр написав це, щоб підказати нам, хто вбивця.

Ленґдон здивовано подивився на нього:

— Але тоді це взагалі не має сенсу!

— Хіба?

— Ні, — відрізав він, втомлений і розчарований. — Ви сказали, на Соньєра напали в його кабінеті. Напав хтось, кого він, очевидно, сам і впустив.

— Так.

— То логічно припустити, що куратор знав свого вбивцю.

Фаш кивнув:

— Продовжуйте.

— Отже, якщо Соньєр знав людину, яка його вбила, то що тут вказує на вбивцю? — Він показав на підлогу. — Числові коди? Драконові дияволи? Кульгаві святі? Пентаграми на животі? Надто хитромудро.

Фаш насупився, наче йому це ніколи не спадало на думку.

— Справді.

— Зважаючи на всі обставини, — продовжив Ленґдон, — я припустив би, що якби Соньєр мав намір повідомити, хто вбивця, то просто написав би ім’я цієї людини, от і все.

Уперше за весь цей час на обличчі Фаша з’явилась вдоволена усмішка.

— Саме так, — погодився він. — Саме так.