Секретар Ватикану. Огрядний. З похмурим обличчям.

Два італійські кардинали. Лицемірні. Самовдоволені.

— Секретарю?.. — вимовив спантеличений Арінґароса.

Секретар потиснув Арінґаросі руку і показав на стілець навпроти себе.

— Будь ласка, сідайте.

Арінґароса сів, відчуваючи, що щось тут не так.

— Я не мастак вести салонні розмови, єпископе, — сказав секретар, — тож дозвольте скажу вам відверто, для чого вас викликали.

— Прошу. Говоріть прямо. — Арінґароса зиркнув на двох кардиналів, які, здавалося, міряли його злорадними поглядами.

— Вам відомо, — мовив секретар, — що його святість та інші в Римі останнім часом стурбовані через негативний політичний резонанс, зумовлений деякими доволі суперечливими методами «Опус Деї».

Арінґароса скипів. Він уже неодноразово вислуховував схожі докори від нового понтифіка, який, на велику прикрість Арінґароси, виявився аж занадто палким поборником ліберальних змін у Церкві.

— Хочу вас запевнити, — поспішно додав секретар, — що його святість не намагається переконати вас змінити методи діяльності.

«Слава Богу!»

— То для чого мене викликали?

Здоровенний чолов’яга зітхнув.

— Єпископе, не знаю, як висловитися делікатніше. Мабуть, скажу прямо. Два дні тому рада секретаріату одностайно проголосувала за позбавлення «Опус Деї» опіки Ватикану.

Арінґароса був певний, що чогось не розчув.

— Перепрошую?

— Одне слово, за шість місяців «Опус Деї» перестане бути прелатурою Ватикану. Ви станете самостійною Церквою. Ватикан від вас відмежується. Його святість погодився, і ми вже готуємо відповідні папери.

— Але ж... це неможливо!

— Навпаки, це цілком можливо. І навіть необхідно. Його святість не схвалює ваших агресивних методів вербування нових членів і традиції самобичування. — Він на мить замовк. — А також вашого ставлення до жінок. Щиро кажучи, «Опус Деї» став для Ватикану тягарем і джерелом занепокоєння.