— Так, звичайно. Кажіть, що я маю зробити.
Коли Арінґароса вимкнув телефон, його серце несамовито калатало. Він знову виглянув у пітьму ночі, відчуваючи свою мізерність порівняно з тими подіями, які сам зініціював.
За п’ятсот миль від нього альбінос на ім’я Сайлас схилився над мідницею і змивав кров зі спини, спостерігаючи, як у воді розходяться червоні плями. «Очисти ісопом мене — і буду я чистий, — бурмотів він слова молитви. — Обмий Ти мене — і я стану біліший від снігу»[8].
Сайлас ще ніколи в житті не відчував такого гострого збудження. Це було дивно і водночас радісно. Минулі десять років він свято дотримувався законів «Шляху», намагався очиститись від гріхів... повністю змінити своє життя... викреслити з пам’яті насильство, до якого вдавався в минулому. І раптом сьогодні все це повернулося. Ненависть, з якою він так довго й наполегливо боровся, знову пробудилася. Він був приголомшений тим, як швидко його минуле знову вигулькнуло назовні. А з ним, звісно ж, відновилися і його навички. Хоч і призабуті, вони могли ще послужити.
Ісус учить нас миру... любові... Він відкидає насильство. Так Сайласа вчили від самого початку, і слова ці знайшли відгук у його серці. Але тепер саме це вчення Христа Його вороги погрожують знищити. Хто погрожує Богові мечем, від меча загине. Від меча стрімкого й нещадного.
Два тисячоліття воїни Христа захищали свою віру від тих, хто намагався її знищити. Сьогодні Сайласа покликано до зброї.
Його рани трохи підсушились, і він накинув довгополу рясу з каптуром. Найпростішого покрою, з грубої темної шерсті, на її тлі чітко вирізнялися його неймовірно білі руки й волосся. Підперезався мотузкою, надів каптур на голову і надав змогу своїм червоним очам помилуватися відображенням у дзеркалі. Коліщата подій закрутилися.
Розділ 6
Протиснувшись попід ґратами, Роберт Ленґдон опинився біля входу до Великої галереї. Було враження, наче він зазирає в пащу довгого й глибокого каньйону. По обидва боки галереї височіли голі стіни на тридцять футів, верх їх танув у пітьмі. Червонувате сяйво нічних ламп сочилося з плінтусів і кидало чудернацькі відблиски на безцінні полотна да Вінчі, Тиціана і Караваджо, що звисали зі стелі на спеціальних дротах. Натюрморти, біблійні сцени й пейзажі висіли поряд із портретами знаті та відомих політичних діячів.
Хоч у Великій галереї було зібрано чи не найкращу в світі колекцію італійського живопису, у багатьох відвідувачів виникало відчуття, що найцінніший експонат тут — унікальна паркетна підлога. Викладена з дубових паркетин по діагоналі, вона не лише вражала досконалим геометричним візерунком, а й створювала своєрідну оптичну ілюзію, нагадувала якийсь багатовимірний простір: відвідувачам здавалося, наче вони пливуть галереєю, поверхня якої з кожним кроком змінюється.
Ленґдон розглядав вигадливий візерунок на паркеті, аж раптом його погляд натрапив на зовсім недоречний тут предмет, що лежав ліворуч лише за кілька ярдів, оточений спеціальною стрічкою. Ленґдон обернувся до Фаша:
— Це що... Караваджо? На підлозі?
Фаш кивнув, навіть не подивившись у той бік.
Ця картина, як припускав Ленґдон, коштувала з два мільйони доларів, проте лежала на підлозі, наче якийсь непотрібний плакат.
— Якого дідька ця картина робить на підлозі?
Обурення, що прозвучало в його голосі, схоже, не справило враження на Фаша.
— Це місце злочину, месьє Ленґдон. Ми нічого не чіпали. Картину зірвав зі стіни сам куратор. У такий спосіб він активував систему безпеки.
Ленґдон озирнувся на ґрати, намагаючись збагнути, що ж насправді відбулося.
На куратора напали в його кабінеті, він вибіг, кинувся до Великої галереї й активував систему безпеки, стягнувши зі стіни цю картину. Ґрати одразу опустилися й перекрили сюди доступ. Інших входів і виходів у цій галереї немає.
Ленґдон чогось не розумів.