Стоячи під душем, він піймав себе на тому, що мугикає якийсь мотивчик.
Міссі Дендрідж посиділа з Ґейджем, поки Рейчел відвезла Вінстона Черчилля до ветеринарної клініки. Тої ночі Еллі не спала до одинадцятої. Вона сварливо пояснювала, що не може спати без Черча, і просила води склянку за склянкою. Нарешті Луїс відмовився постачати її рідиною, пояснюючи, що вона може напудити під себе. Це викликало таку бурхливу істерику, що Луїс і Рейчел перезирнулися між собою, здивовано кліпаючи очима.
— Вона боїться за Черча, Луїсе, — промовила Рейчел. — Дай їй випустити пару.
— Вона не зможе так горлати вічно. Колись вона таки припинить, — пробурчав Луїс. — Принаймні я сподіваюся на це.
Він мав рацію. Хрипи Еллі та розлючені крики перейшли в гикання і тихе скавуління. Нарешті вона остаточно затихла. Коли Луїс піднявся глянути, як там дочка, то побачив, що вона спить на підлозі, міцно обійнявши котяче ліжко, яке Черч навряд чи взагалі коли-небудь використовував.
Луїс забрав кошик з її рук, вклав малу під ковдру, прибрав волосся з її спітнілого лоба і поцілував. Піддавшись миттєвому пориву, зайшов до маленької кімнатки, яка була кабінетом Рейчел, написав на аркуші паперу великими друкованими літерами коротенького листа (Я ПОВЕРНУСЯ ЗАВТРА. ЦІЛУЮ, ЧЕРЧ.) — і прикріпив його до подушки на дні котячого ліжка. Потім пішов до спальні в пошуках Рейчел. Вона була там. Вони кохались, а потім заснули в обіймах.
Черч повернувся додому в п’ятницю першого Луїсового повного тижня на роботі. Еллі багато зробила для нього — витратила частину кишенькових на коробку котячих смаколиків і практично всипала Ґейджу, коли той спробував полізти до «кииисі».
Той засмутився так, як ніколи не засмучувався через гримання батьків. Догана від Еллі дорівнювала для нього догані від Бога.
Луїсу було сумно дивитися на Черча. Смішно, але результат ніяк не вплинув на його думки щодо кастрації. Ніщо не вказувало на те, що Черч колись був живчиком: він більше не ходив бадьоро, як стрілець, його хода стала повільною й уважною, як у хворого в санаторії. Він дозволяв Еллі годувати себе з руки і не виявляв жодного бажання вийти надвір чи хоча б у гараж.
Черч змінився. Зрештою, можливо, це було і на краще.
Але, здається, ні Рейчел, ні Еллі нічого не помітили.
Бабине літо прийшло і швидко минуло. Дерева вкрилися мідною барвою, недовго виблискували на сонці і потьмяніли. А після одного холодного, проливного дощу в середині жовтня почався падолист. Еллі приносила зі школи море гелловінських прикрас і розважала Ґейджа історіями про Вершника без голови. Весь вечір Ґейдж весело лепетав про таємничого хлопа на ім’я Ічибод Брейн[71], чим викликав шалений напад реготу в Рейчел. Та рання осінь була для них радісною і щасливою.
Робота Луїса в університеті увійшла в звичне русло, ставши нелегким, але приємним обов’язком. Він приймав пацієнтів, відвідував засідання Ради коледжів, писав обов’язкові статті для студентської газети, у яких радив звернутися в лазарет по абсолютно конфіденційну допомогу щодо венеричних захворювань та вмовляв зробити щеплення проти грипу, адже цієї зими може розбушуватися штам «А». Крід брав участь у засіданнях, іноді на них виступав. А в середині жовтня поїхав на Новоанглійську конференцію з питань медицини у вищих навчальних закладах у Провіденс[72], де читав доповідь про юридичний аспект лікування студентів. Віктор Паскоу згадувався там під вигаданим ім’ям Генрі Монтеса. Колеги добре прийняли доповідь. Луїс уже почав розробляти бюджет лазарету на наступний рік.
Його вечори також перетворилися на рутину: спілкування з дітьми після вечері, одна-дві банки пива з Джадом Крендалом опісля. Часом Рейчел ходила разом з ним, якщо Міссі погоджувалася посидіти з дітьми годинку, а іноді й Норма приєднувалася до них, та частіше це були посиденьки Джада і Луїса. Луїсові подобалося розмовляти зі старим, а той так переповідав усі триста років історії Ладлоу, немов пережив кожен з них. Він любив поговорити, та не балакав надто довго. Луїс ніколи від нього не стомлювався і не нудьгував, хоча й помічав часом, що Рейчел ледве стримує позіхання.
Зазвичай він до десятої повертався додому, а потім вони з Рейчел кохалися. Ще ніколи відтоді, як побралися, вони не робили цього так часто і з таким задоволенням. Рейчел вважала, що у всьому винна якісна артезіанська вода, а Луїс перекладав відповідальність на менське повітря.
Жахлива смерть Віктора Паскоу в перший день осіннього семестру поступово вивітрювалася як зі студентської пам’яті, так і з голови Луїса; хоча, без сумніву, родина хлопця досі була в жалобі. Луїс розмовляв по телефону з безутішним батьком Паскоу: запевняв його, що зробив усе можливе для порятунку юнака. Він не розповідав йому про весь той жах, про мозок, який витікав на килим, про те, що рани його сина були несумісні з життям, але знав, що сам ніколи не зможе цього забути. Для решти ж людей Паскоу практично розтанув у минулому.
Луїс досі пам’ятав про сон і про сомнамбулічний досвід, пов’язаний з ним, однак тепер йому здавалося, що це сталося з кимось іншим — по телевізору абощо. Це було схоже на його перший і єдиний похід до повії в Чикаго шість років тому — ці події не мали нічого спільного з його життям і лишень відбивалися в ньому фальшивою луною.
І він більше не думав про те, що сказав чи не сказав смертельно поранений Паскоу.
Ніч на Гелловін була морозною. Луїс та Еллі почали похід за цукерками з Крендалів. Еллі радісно гиготіла і вдавала, начебто вона літає на своїй мітлі кухнею Норми, за що отримала схвалення старенької:
— О Джаде, вона наймиліша дівчинка з усіх, правда ж?