Луїс роззирнувся навколо та поліз угору. По інший бік розташовувався порожній квадрат землі площею десь два акри. Хоча ні… не зовсім порожній. Там стояла самотня будівля. Можливо, вона належала цвинтарю. Певно, саме там гробарі тримали свої інструменти.
Вогні вуличних ліхтарів пробивалися крізь листя дерев — старих в’язів та кленів, — що закривали це місце від Мейсон-стрит. Жодного іншого руху Луїс не помічав.
Він з’їхав на дупі вниз, остерігаючись знову пошкодити коліно, і повернувся до могили сина. Луїс майже спіткнувся об сувій брезенту. Він розумів, що йти доведеться двічі: спершу віднести Ґейджа, а потім повернутися по інструменти. Луїс нахилився, скривившись від болючих протестів спини, і взяв тугий полотняний згорток у руки. Відчуваючи, як усередині рухається тіло Ґейджа, Луїс заходився ігнорувати ту частину свідомості, котра постійно говорила йому, що він божеволіє.
Він приніс тіло до пагорба, який правив «Привітному краєвиду» за крипту. Крипту з розсувними воротами, як у двомісного гаража. Роззирнувся і збагнув, що є тільки один спосіб витягнути сорокафунтовий клунок на цей пологий схил. Він розігнався і щодуху побіг, трохи нахиляючись уперед і дозволяючи силі інерції нести його якомога далі. Луїс уже майже добіг до вершини, як ноги послизнулися на короткій росянистій траві, і тоді він кинув брезентовий згорток якомога далі, коли падав — той приземлився майже на вершині пагорба. Попри втому чоловік таки видряпався нагору та поклав брезентовий згорток біля паркану. А потім пішов по решту речей.
Луїс виліз на пагорб знову. Вдягнув рукавиці та склав ліхтарик, кайло й лопату на брезент. Він притулився спиною до огорожі, руки лежали в нього на колінах. Новий електронний годинник, який Рейчел подарувала на Різдво, казав, що зараз 02:01.
Луїс дав собі п’ять хвилин на відпочинок, а потім перекинув лопату через огорожу. Він почув, як вона з глухим стуком упала в траву. Він спробував засунути ліхтарик у штани, але нічого не виходило. Тоді чоловік просунув його крізь ґрати та почув, як той покотився схилом. Луїс дуже сподівався, що ліхтарик не вдариться об якийсь камінь і не розіб’ється. Зараз він шкодував, що не взяв рюкзака.
Луїс дістав з кишені куртки скотч і заходився обмотувати робочий кінець кайла стрічкою, прикріпляючи його до брезентового згортка. Він робив це, аж доки не використав усю клейку стрічку. Луїс підняв клунок і перекинув його через огорожу (спина знову запротестувала; певно, весь наступний тиждень він розплачуватиметься за цю ніч), а потім відпустив, здригаючись від тихого шурхоту.
Чоловік перекинув ногу через ґрати, підтягнувся, і його друга нога теж опинилася з іншого боку. Луїс зіскочив, приземлився на носки та впав на землю. Він спустився схилом і став обмацувати траву. Лопату знайшов швидко — тьмяне світло ліхтарів відбивалося від її полотна. Довелося пережити кілька тривожних хвилин, коли ліхтарик ніяк не хотів знаходитися. Як далеко він міг закотитися в цій траві? Луїс став навколішки та запорпався руками в густий плющ. Чоловік важко дихав, а серце гупало так, що йому аж вуха закладало.
Нарешті він помітив ліхтарик — невелику чорну тінь за п’ять футів від місця, де він очікував його знайти. Як пагорб маскував крипту, так і проста форма ліхтарика ховала його від очей. Луїс обхопив руками закриту повстю лінзу та натиснув на маленьку гумову кнопочку над нею. Його руки трохи освітилися, і Луїс миттю натиснув кнопку ще раз. Із ліхтариком усе було гаразд.
Своїм складаним ножиком Луїс зрізав кайло з брезента, а потім відніс інструменти до найбільшого з дерев. Він поглянув в обидва боки Мейсон-стрит. Вона була абсолютно порожня. Виднівся тільки один вогник у будинку навпроти — жовтий квадрат світла під дахом. Можливо, там жив інвалід або ж хтось страждав на безсоння.
Швидко, але не бігом Луїс рушив уперед. Після мороку цвинтаря він з жахом усвідомлював власну беззахисність перед ліхтарями. Він стоїть в ярді від другого за величиною цвинтаря в Бенгорі, стискаючи в руках лопату, кайло та ліхтарик. Якщо хтось його зараз помітить, наслідки будуть очевидними.
Він перетнув вулицю, цокаючи каблуками об асфальт. Його «Цівік» був тут, всього за п’ятдесят ярдів від нього, але Луїсові вони здавалися п’ятьма милями. Він весь спітнів; боявся почути мотор машини чи якісь кроки, окрім власних; боявся, що хтось може зараз відчинити вікно.
Луїс дійшов до «Хонди», притулив до неї реманент і поліз у кишеню по ключі. Їх там не було, і знову піт заструменів по обличчю. Серце закалатало, а зуби зціпились, не даючи паніці прорватися назовні.
Він їх загубив. Мабуть, коли вдарився коліном об надгробок, ключі просто випали у нього з кишені. Зараз вони лежали десь у траві, і якщо він заледве знайшов ліхтарик, то як він тепер знайде ключі? Усе скінчено! Одна невдача — і все скінчено.
Цього разу він повільніше та уважніше перевіряв кишені: дістав весь дріб’язок, навіть вивернув їх.
Ключів не було.
Луїс притулився до машини, міркуючи, що робити далі. Ймовірно, йому доведеться повернутися. Залишити сина там, де він зараз, узяти ліхтарик, повернутися на цвинтар і провести всю ніч у безцільних пошуках…
Раптом у голові Луїса спалахнув промінець надії.
Він нахилився й зазирнув у салон «Цівіка». Його ключі були там, стирчали в замку запалювання.