Вони бачили перед собою долину ріки Пенобскот, якою лісоруби колись сплавляли дерево з півночі до Бенгора і Деррі. Та зараз компанія перебувала трішки південніше Бенгора і значно північніше Деррі. Ріка, немовби занурена в глибокий сон, плавно й широко несла свої води. Удалині Луїс міг розгледіти обриси Гемпдона та Вінтерпорта і уявляв, як до самого Бакспорта вздовж ріки в’ється чорною гадюкою траса № 15. Вони дивилися на водну гладінь, на розкішне вбрання дерев, на поля і дороги. Гострий шпиль баптистської церкви в Ладлоу пронизував густе шатро в’язового листя, а справа виднілася школа Еллі, що застигла у своїй цегляній непорушності. У високості білі хмари повільно пливли до небокраю кольору вицвілих джинсів. А навкруги розляглися осінні поля — рудуваті, спрацьовані за літо, поснулі, але не мертві.

— Неймовірно — це саме те слово, — врешті промовив Луїс.

— У старі часи це місце називалося Оглядовим Пагорбом, — зазначив Джад. Він засунув цигарку до рота, але не запалив її. — Дехто й досі так його зве, та молодняк повиїжджав до міста, тож цей пагорб майже забутий. Гадаю, мало хто йде тепер сюди. Звісно, багато речей ви не побачите, бо пагорб невисокий. І все ж погляньте, — він мовчки показав рукою на краєвид.

— Так, ми бачимо все, — тихо сказала Рейчел, і в її голосі чувся благоговійний трепет. Тоді вона звернулася до Луїса: — І це все належить тільки нам?

І, перш ніж Луїс встиг розкрити рота, Джад відповів:

— І вам це теж належить, так.

Луїс вловив тонку різницю між їхніми словами.

У лісі було градусів на вісім-десять прохолодніше. Стежина, досі широка і місцями прикрашена квітами в горщиках або кавових банках (переважно зів’ялими), тепер була встелена килимом з сухих соснових голок.

Вони пройшли вже з чверть милі вниз по схилу, коли Джад раптом покликав Еллі до себе.

— То є ловка прогулянка для маленької дівчинки, — лагідно промовив він. — Але пообіцяй своїм мамці і татку, що ніколи не сходитимеш зі стежини.

— Обіцяю, — урочисто відповіла Еллі. — А чому?

Джад зиркнув на Луїса, який спинився перепочити. Чоловік ніс на спині Ґейджа, а це було нелегко навіть у затінку старих сосен.

— Ти знаєш, де ти? — запитав старий у Луїса.

Луїс пропонував варіанти: Ладлоу, північ Ладлоу, за своїм будинком, між трасою № 15 і Мідл Драйв. Однак Джад відхилив усі відповіді, тож Луїс лише розгублено похитав головою.

Джад вказав на обшир за спиною:

— Там багато чого мо’на знайти. Ця стежина веде в глибину лісів миль на п’ятдесят, а то й більше. Вважається, що це ліс Північного Ладлоу, однак він тягнеться аж до Оррінгтона, а потім і до Рокфорда. Він межує з державними угіддями, тими, що індіанці хочуть назад. Я казав, пам’ятаєш? То дивно, мо’, буде звучати, та ваш затишний будиночок біля дороги, з телефоном, електрикою і кабельним телебаченням, стоїть на межі цивілізації. — Він знову глянув на дівчинку. — Я це все кажу, Еллі, щоб ти не забігала глибоко в ліс. Як згубиш стежку, не вернеш назад.

— Не буду, містере Крендал, — Еллі здавалася враженою, навіть зачарованою, але аж ніяк не наляканою. Однак Рейчел дивилася на Джада стривожено, і сам Луїс трохи захвилювався. Мабуть, то був інстинктивний страх перед лісом, притаманний мешканцям міст. Востаннє Луїс тримав компас у руках років із двадцять тому, ще коли був бойскаутом. А спогади про те, як знайти шлях за Полярною зорею чи з якого боку має рости на деревах мох, були такими ж туманними, як і техніка в’язання морських вузлів.

Джад глянув на них і ледь помітно усміхнувся:

— Та ніхто тута не губився від 1934-го. З місцевих точно. Хіба що Вілл Джепсон було си згубив, та й то не велика втрата. Він — найбільший пияка по цей бік Бакспорта — після Стенні Бучарда, звісно ж.

— Ви сказали, ніхто з місцевих, — зазначила Рейчел напружено. Луїсу здавалося, що він може прочитати її думки: «Ми не місцеві. Поки що ні».