Вантажник зупинився біля ґанку, тримаючи пружинний матрац їхнього з Рейчел подвійного ліжка:
— А це куди, містере Крід?
— Нагору… Одну хвилинку, я зараз покажу.
Він рушив до них, потім спинився й озирнувся на Крендала.
— Ідіть, ідіть, — усміхнувся той. — А я піду гляну, як там ваше сімейство. Скажу, щоб ішли додому. Та знаєте, як важкого потягаєш, зразу в горлі пересихає. Я десь о дев’ятій сідаю в себе на ґанку і випиваю пару банок пива. Коли погода гарна, люблю чекати, коли впаде темрява. Іноді Норма приєднується до мене. Приходьте, якщо забажаєте.
— Дякую, може, й завітаю, — відповів Луїс, насправді зовсім не плануючи цього робити. Наступний пункт — неофіційна і, звісно ж, безкоштовна консультація для Норми щодо артриту прямо там, на ґанку. Йому сподобався Крендал, його кривий осміх, невимушена манера розмовляти, акцент янкі, який зовсім не був грубим, а, швидше, навпаки — м’яким і протяжним. «Хороший чоловік», — подумав Луїс. Та лікарі швидко стають дуже підозріливими до людей. Це дуже прикро, але з часом навіть найкращі друзі потребують поради лікаря. А з людьми старшого віку цьому кінця-краю не буде. — Та на мене сильно не сподівайтеся — у нас тут сьогодні пекельний день.
— Заходьте, коли забажаєте, і не чекайте на запрошення, — промовив Крендал, і щось у його посмішці підказувало, що старий чудово розумів хід Луїсових думок.
Крід ще з хвильку подивився на Джадсона і рушив до вантажників. Крендал ішов прямо і легко, начебто йому було лише шістдесят, а не вісімдесят з гаком. І Луїс відчув перші зародки симпатії.
До дев’ятої вантажники вже поїхали. Еллі та Ґейдж, обоє виснажені, позасинали у своїх нових кімнатах. Ґейдж у колисці, а Еллі — на постеленому просто на підлозі матраці. Навколо неї височіли гори коробок. Там було безліч її олівців фірми «Крейола»[8], усі або зламані, або тупі; плакати з «Вулицею Сезам»[9]; книжки з картинками, одяг і бозна-що іще. Звісно ж, Черч був з нею: спав, видаючи якісь гуркотливі звуки. Це глухе хурчання було найближчим до муркоту з усього, на що був здатен цей котяра.
Увесь вечір Рейчел без упину гасала будинком з Ґейджем на руках, по другому колу перевіряла місця, де Луїс казав вантажникам ставити меблі, і змушувала їх усе попереставляти на новий лад. Чек Луїс не загубив: він усе ще лежав у його нагрудній кишені разом з п’ятьма десятидоларовими папірцями, відкладеними на чайові. Коли вантажівка врешті спорожніла, він заплатив робітникам, кивнув у відповідь на їхні дякування, підписав квитанції й залишився стояти на ґанку, спостерігаючи, як вони повертаються до свого величезного ваговоза. Крід подумав, що вони зараз заїдуть у Бенгор і пропустять по кухлю пива перед заходом сонця. Він би теж не відмовився від пива. Ця згадка повернула його до Джада Крендала.
Вони з Рейчел сиділи за кухонним столом, і він бачив темні кола під її очима.
— Ти, — сказав він. — Іди в ліжко.
— Наказ лікаря? — спитала вона, ледь усміхаючись.
— У яблучко!
— Гаразд, — промовила вона, підводячись. — Я геть розбита. Ще й Ґейдж точно не дасть поспати вночі. Ти йдеш?
Луїс завагався.
— Навряд. Не зараз. Той старий через вулицю від…
— Дорогу. За містом це дорога. А якби ти був Джадсоном Крендалом, то називав би її «догога».
— Добре, через догогу від нас. Він запросив мене на пиво. Я, напевно, прийму запрошення. Я втомився, але надто заведений, щоб спати.
Рейчел усміхнулася.