— Дякую, — відповів Луїс і відкрив пляшку. Перші два ковтки були для нього блаженством.

— Прошу дуже! Сподіваюся, вам буде лепсько тута.

— Амінь!

— Як захочете крекерів чи, мо’, ше чого, кажіть, я збігаю. Маю ще шматок пацючиного, він от-от достигне.

— Шматок чого?

— Пацючиного сиру[12], — трохи здивувався Крендал.

— Дякую, але вистачить і пива.

— Ну що ж, тоді лади, — Крендал вдоволено відригнув.

— А дружина ваша вже лягла спати? — поцікавився Луїс, дивуючись, чому Джадсон залишив двері відчиненими.

— Еге ж. Часом вона сидить зо мнов, часом — ні.

— Артрит їй дуже дошкуляє, так?

— А хіба ж так буває, аби не дошкуляв? — запитав Крендал.

Луїс похитав головою.

— Думаю, її біль терпимий. Вона рідко скаржиться. Моя Норма — хороша бабця, — в голосі Джада вчувалася величезна ніжність.

Трасою № 15 проторохтіла автоцистерна; така велика, що на якусь мить будинок Луїса зник з поля зору. У променях призахідного сонця на боку авто виблискував напис: «Орінко».

— І звідки тільки взялася ця клята вантажівка? — пробурмотів Луїс.

— «Орінко» квартирується біля Оррінгтона, — пояснив Крендал. — Завод хімічних добрив. Вони постійно сновигають туди-сюди. Бензовози, самоскиди. Мовчу вже про людей, які працюють у Бенгорі чи Бруері і повертаються вночі з роботи, — усіх їх сюдою несе. — Він похитав головою. — Тіко то мені й не подобається в Ладлоу. Ця бісова дорога. Спасу від неї нема. Торохтять тут і вдень, і вночі. Норма прокидається постійно. Дідько, навіть я прокидаюся, хоч і сплю без клятих задніх ніг.

Луїс, який вважав цей дивний менський краєвид зловісно спокійним, особливо після вічно галасливого Чикаго, лише кивнув.

— Нічьо, колись араби таки прикрутять усі крани, і їм зостанеться тіко африканські фіалки вздовж розділової смуги ростити, — сказав Крендал.

— Мабуть, ви маєте рацію, — Луїс підняв банку і здивовано помітив, що вона порожня.