— Ґейдже? — захрипів Луїс.

Самого тільки усвідомлення того, що саме він робить — стоїть у мороці ночі та кличе свого померлого сина, — вистачило, щоб волосся на голові Луїса стало дибки. Він затремтів так сильно, неначе його била пропасниця.

— Ґейдже?

Звуки зникли в нікуди.

Не зараз; ще надто рано. Не питай мене, звідки я знаю, але це правда. То не Ґейдж. Там щось зовсім інше…

Луїс згадав, як Еллі розповідала йому: «Він сказав: „Лазарю, вийди сюди“, і вчителька сказала, що якби Він просто сказав вийти сюди, то, мабуть, з могил піднялися б усі померлі».

По той бік бурелому знову залунали незрозумілі звуки. По той бік бар’єру. Їх майже — але не зовсім — не було чути в завиванні вітру. Неначе щось сліпе кралося за ним, підкорюючись тільки первісним інстинктам. Його смертельно перенапружений мозок витворював жахний, хворий образ: гігантський кріт або величезний кажан, що скоріше плазує, ніж летить підліском.

Луїс позадкував з «Кладвишча домажніх тварин», остерігаючись обертатися спиною до бурелому — цього примарного миготіння, синього шраму на тілі ночі, — аж доки він не вийшов на стежину. А тоді прискорився, і десь за чверть милі від того місця, де стежка виходила з лісу в поле за його будинком, знайшов у собі достатньо сил, щоб бігти.

Луїс швиргонув кайло та лопату в гараж і постояв трохи на краю дороги, зиркаючи то на стежку, якою прийшов сюди, то на небо. Була чверть на п’яту ранку, і вже ось-ось мало світати. Світло вже напевно подолало дві третини шляху через Атлантику, але тут, у Ладлоу, ще стояла ніч. Вітер не вщухав.

Чоловік пішов до будинку. Проплентався через гараж і відімкнув задні двері. Не вмикаючи світла, він пройшов через кухню до маленької вбиральні, яка була між кухнею та їдальнею. Там він клацнув вимикачем, і перше, що він побачив, був Черч, який, скрутившись у клубок на туалетному бачку, витріщався на нього своїми каламутними, жовтими очима.

— Черчу, — сказав Луїс. — Я гадав, що тебе хтось вигнав.

Кіт тільки втомлено на нього глянув. Так, хтось вигнав Черча; і зробив це сам Луїс. Він дуже чітко це пам’ятав. А ще він пам’ятав, як поміняв розбиту шибку на горищі, думаючи, ніби вирішив усі проблеми. Та кого він дурив? Якщо Черч хотів зайти, він заходив, бо тепер став іншим.

Це не мало значення. Після вбивче виснажливого походу на кладовище нічого не мало значення. Він почував себе чимось напівживим, чимось із тих дурнуватих зомбі-фільмів Джорджа Ромеро[156] або створінням, яке втекло з поеми Еліота про порожніх людей. «Дивно, що, поки я брів через Болото маленького бога та піднімався на могильник мікмаків, у мене не відросли довгі, зазубрені пазурі», — подумав Луїс, видавши сухий смішок.

— Солом’яна я голова[157], Черчу, — квакнув він і почав розстібати сорочку. — Краще повір мені.

На лівому боці, трохи нижче грудної клітки був величезний синець, а коли Луїс зняв штани, то побачив, що коліно, яким він ударився об надгробок, надулося, як кулька. Воно вже стало багряно-чорним, і чоловік подумав, що скоро не зможе згинати його, суглоб скажено болітиме та втратить еластичність — немовби його заллють цементом. Коліно, ймовірно, дійматиме його дощовими днями все життя.

Луїс простягнув уперед руку, аби погладити Черча, — він відчайдушно потребував хоча б натяку на затишок, — але кіт швидко зістрибнув з унітаза і, хитаючись, мов п’яний, пішов шукати собі нове місце для спання. Кіт кинув тупий каламутно-жовтий погляд на Луїса та вийшов геть.

В аптечці чоловік знайшов «Бен-Ґей»[158], опустив кришку унітаза, сів і натер маззю пошкоджене коліно. Потім якось вельми незграбно наклав мазь собі на поперек.

Луїс вийшов з туалету та почовгав до вітальні. Увімкнув світло в коридорі й застиг, отупіло роззираючись навколо. Усе виглядало так дивно! У Святвечір він стояв саме тут, коли подарував Рейчел сапфір. Прикраса лежала в кишені його халату. Тут було крісло, в якому він зробив все, що міг, аби після фатального серцевого нападу Норми Крендал пояснити Еллі факт невідворотності смерті — факт, що, як виявилося, був неприйнятним для нього самого. Ялинка стояла в тому кутку. Свою паперову індичку, яку Луїс прийняв за футуристичну ґаву, Еллі приклеїла скотчем ось до цього вікна. А ще раніше вітальня була порожньою, тут не було нічого, окрім коробок «Юнайтед Вен Лайнз»[159], у яких через усю країну приїхали їхні пожитки. Він згадав, наскільки незначними виглядали їхні речі, запаковані ось так у коробки — крихка стіна між його родиною та холоднечею зовнішнього світу, де їхні імена та родинні звички нікому не відомі.

Як дивно це все виглядало… і як же сильно він хотів, аби вони ніколи не чули про Університет штату Мен, про Ладлоу, про Джада та Норму Крендалів, про все це.

Він пішов нагору в самих трусах. У ванній кімнаті виліз на табуретку та дістав чорний саквояж з аптечки. Забрав його до своєї спальні, сів на ліжко і став порпатися всередині. Ось — на випадок, якщо вони знадобляться, — шприци, а серед котушок хірургічних ниток, хірургічних ножиць та упаковок медичного джгута лежали ампули зі смертельною отрутою.