— Після такого прочухана, що ти їм дав, вони були б дурнí, якби не боялися, — з іншого краю кухні пролунав голос Міларда.

— Виховані люди не підслуховують особисті розмови! — гнівно зауважила пані Сапсан.

— Я не підслуховував — я зголоднів. А ще, мене послали попросити вас не викрадати в нас Джейкоба. Ми ж таки пройшли страшенно довгий шлях, щоб побачитися з ним.

— Вони дуже скучили за Джейкобом, — звернулася до пані Сапсан Емма. — Майже як я.

— Здається, настав час звернутися вам до всіх, — мовила до мене пані Сапсан. — Виступіть із вітальною промовою. Викладіть їм основні правила.

— Основні правила? — здивувався я. — Які саме?

— Вони — мої вихованці, пане Портман, але це — ваше місто і ваш час. Мені буде необхідна ваша допомога, щоб не дати їм ускочити в халепу.

— Просто не забувай їх годувати, — додала Емма.

Я повернувся до пані Сапсан:

— А що ви казали про мою сім’ю?

Не можна ж назавжди залишати їх в’язнями в гаражі, і мене хвилювало те, як ми збираємося з ними вчинити.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїла мене пані Сапсан, — Бронвін тримає ситуацію під контролем.

Та ледве ці слова злетіли з її губ, як із боку гаража почувся неймовірний гуркіт, наче впала стіна. Від струсу окуляри, що лежали на поличці коло дверей, котрі вели в гараж, полетіли на підлогу та розбились.

— Схоже, що ситуація зовсім не під контролем, — прокоментував подію Мілард.

А ми вже бігли.

* * *

— Усім лишатися на місці! — заволала пані Сапсан у бік вітальні.

Я рвонув із кухні в кінець холу, Емма зразу за мною. Мене переповнював адреналін. Я навіть не знав, що побачу, коли ми забігали до гаража. Дим? Кров? Звук був як від вибуху, але чого я ніяк не міг передбачити, так це те, що знайду своїх батьків і дядьків у нашій машині в повній відключці та блаженно-тихими, наче сонні немовлята. Задньою своєю частиною автомобіль знаходився у величезній ум’ятині, яку він зробив в опущених ролетних воротах гаража, а бетонна підлога навколо була засіяна уламками розбитої задньої фари. Двигун був увімкнений та працював на холостому ходу.

Бронвін стояла біля передньої частини авто з відірваним бампером напереваги.

— Ой, мені так шкода. Я не знаю, що трапилося, — промовила вона та випустила бампер, і той упав із розкотистим «дзен-н-нь».

Усвідомлюючи, що мені необхідно заглушити двигун, перш ніж ми всі тут почадіємо, я підбіг до дверцят із боку водія. Ручку було заблоковано. Ну, звісно ж: моя сім’я зачинилася від Бронвін. Я впевнений, вони були нажахані.