— Звісно, що вирішили.
— Джейкобе…
— Я сам зможу за ним доглядати, їй-бо.
— Можливо, тепер іще зможеш. Але він не видужає, його стан погіршуватиметься.
— Ну то й що? Нехай буде, що буде.
Я повісив слухавку і зателефонував своєму приятелю Рікі, щоб він мене підвіз. Через десять хвилин я почув зі стоянки гортанний автомобільний гудок його «Краун Вікторії», який неможливо було сплутати з жодним іншим. Виходячи з аптеки, я повідомив Шеллі неприємну новину: з вежею, спорудженою з підгузків «Завжди зручно», їй доведеться почекати до завтра.
— У нашій родині термінова проблема, — пояснив я їй.
— Зрозуміло, — відказала вона.
Вийшовши з аптеки і занурившись у липкий гарячий вечір, я помітив Рікі, який сидів на капоті свого подряпаного й побитого «форда» і курив цигарку. Щось в його вимазаних засохлою багнюкою черевиках, в тому, як він випускав з рота кільця цигаркового диму та в тому, як призахідне сонце грало на його зеленому волоссі, нагадало мені одного відомого відчайдушного й необачного провінціала — актора Джеймса Діна. Мій приятель був зліплений з усіх цих компонентів і являв собою чудернацький результат перехресного запилення субкультур, можливого лише в Південній Флориді.
Побачивши мене, Рікі зістрибнув з капота.
— Що — таки вигнали з роботи? — гукнув він мені через стоянку.
— Цс-с-с-с! — засичав я, підбігаючи до нього. — Вони ж не знають про мій план!
Рікі підбадьорливо гепнув мене в плече, але замість підбадьорити, мало ключицю мені не зламав.
— Та не переймайся ти так, Спецкурсе! Завтрашній день завжди кращий за сьогоднішній.
Він називав мене Спецкурс, тобто «спеціальний курс», бо я ходив на декілька додаткових спецкурсів для особливо талановитих школярів, що були частиною спеціальної навчальної програми нашої школи. Рікі ця заплутана структура втішала й веселила без міри. Наша дружба — це така собі суміш рівних часток роздратування й співпраці. Щодо співпраці ми виробили угоду «мозок в обмін на м’язи», згідно з якою я допомагав йому не провалити англійську, а Рікі захищав мене від хуліганистих дебілів, які вешталися коридорами нашої школи у пошуках здобичі. А те, що Рікі недолюблювали мої батьки, було насправді позитивом, таким собі бонусом до нашої угоди. Напевне, він був моїм найкращим другом, а якщо чесно — то єдиним. Просто «найкращий друг» звучить вагоміше, аніж «єдиний», і набагато солідніше.
Рікі сів у авто і гепнув ногою пасажирські дверцята — то він їх так відчиняв. Я теж увібрався всередину. Його «Краун Вікторія» — то рідкісний, гідний музею екземпляр, ненавмисний витвір народного мистецтва. Рікі придбав її на міському звалищі за банку монет у двадцять п’ять центів (принаймні так він стверджував), і це неблагородне походження свого авто він не зміг замаскувати навіть цілим лісом з деревець-дезодорантів повітря, почеплених на дзеркало заднього огляду. Сидіння авто були обмотані широким скотчем, щоби непевні пружини оббивки не встромилися, бува, пасажирові у дупу. Але найкращим авто було зовні: справжній місячний пейзаж з іржавими дірками та вм’ятинами як результат втілення плану заробляння додаткових коштів на пальне. Цей план полягав у тому, щоби дозволяти підпилим учасникам пікніків та вечірок довбонути авто ключкою для гольфу: один удар — один долар. Єдиним правилом, якого не завжди суворо дотримувалися, була заборона гепати будь-яку скляну деталь.
Викашлявши хмарину сизого диму, двигун заторохтів і ожив. Коли авто виїхало зі стоянки і рушило повз торгові ряди до будинку дідуся Портмана, я занепокоївся через те,
Коли ми під’їжджали до мікрорайону мого діда — приголомшливого лабіринту з перехресних тупиків, відомого всім під назвою Кругле Село, — колір неба змінювався на колір свіжого синця. Перед в’їздними воротами ми зупинилися, щоби доповісти про свій приїзд, але, як це часто траплялося, старий дід у кабінці хропів, ворота були розчинені, тож ми, ледь призупинившись, просто проїхали у них. Цвірінькнув мій телефон — то батько у СМС питав мене, як справи. За той нетривалий час, коли я відповідав на повідомлення, Рікі, як це не дивно, примудрився заїхати бозна-куди, і ми заблукали. Коли я сказав, що гадки не маю, де ми є, він вилаявся і, верещачи колесами й заклавши крутий віраж, чмихав пасмами тютюнового диму з відчиненого вікна авто, поки я уважно проглядав мікрорайон, видивляючись хоч якийсь знайомий орієнтир. Це було нелегко, хоча в дитинстві я бував у свого діда незчисленну кількість разів, бо кожен наступний будинок, за винятком незначних розбіжностей, був схожий на попередній: опецькуватий, ящикуватий, оздоблений алюмінієвими панелями або темним деревом у стилі сімдесятих років минулого століття або ж прикрашений на фронтоні гіпсовими колонами, з якими амбіції господарів здавалися майже справжніми, а не ілюзорними. Від дорожніх знаків толку було мало, бо геть усі вони повигорали на сонці й полущилися так, що на них майже нічого не вдавалося розгледіти. Єдиними реальними орієнтирами виявилися чудернацькі й барвисті прикраси на газонах, і в цьому плані Кругле Село можна назвати справжнісіньким музеєм під відкритим небом.
Нарешті я упізнав поштовий ящик, який тримав над головою зроблений з металу дворецький, котрий, попри пряму спину та зарозумілий вираз обличчя, наче плакав іржавими слізьми. Я гукнув Рікі, щоби він звертав ліворуч; «вікторія» верескнула колесами, і мене гепнуло об дверцята. Мабуть, від цього удару в моїй голові щось розклинилося, бо я раптом блискавично згадав, куди і як нам слід їхати.
— Праворуч — до зграї фламінго! Ліворуч — до отих багатонаціональних Санта-Клаусів на дахах! Прямо — повз пісяючих херувимів!