— Звідки ви знаєте його ім…

— Мене звуть директорка Сапсан, — сказала дама, порухом пальця перериваючи Емму. — Хоча, якщо волієте, і оскільки ви ще не перебуваєте під моєю опікою, можете називати мене просто пані Сапсан. Рада, що нарешті ми познайомилися.

Пані Сапсан подала мені руку в чорній рукавичці, а коли я не зміг взяти її, щоби поцілувати, вона помітила мотузку, якою були зв’язані мої руки.

— Панно Блюм! — скрикнула вона. — що це таке?! Хіба можна так обходитися з гостем? Негайно звільніть його!

— Але ж директорко! Він шпигун, брехун та ще бозна-хто! — І, кинувши у мій бік підозрілий погляд, Емма щось прошепотіла директорці на вухо.

— Та ну, панно Блюм, — сказала директорка, дзвінко розсміявшись. — Яка дурниця! Якби той хлопець був витвором, то ви давно варилися б у його каструлі для супу. Звісно, він не хто інший, як онук Абрахама Портмана. Ви лишень погляньте на нього!

Я відчув полегшення: може, мені взагалі не доведеться виправдовуватися і пускатися в тривалі пояснення. Бо ця жінка явно на мене чекала!

Емма була заперечила, але пані Сапсан змусила її замовкнути, кинувши на неї спопеляючий погляд, від якого і листя на отих підстрижених кущах зав’януло б.

— Що ж, гаразд, — зітхнула Емма, — але потім не кажіть, що я вас не попередила. — І, кілька разів смикнувши за мотузку, вона розв’язала вузол на моїх зап’ястках.

— Ви маєте вибачити панні Блюм, — сказала директорка, коли я стояв, потираючи занімілі кисті. — У неї проявляється схильність до театральних ефектів.

— Та я встиг помітити.

Емма невдоволено скривилася.

— Якщо він справді той, за кого себе видає, то чому ж він тоді не знати елементарних речей про контури, не знає навіть, у якому році він є? От візьміть і порозпитуйте його!

— Не «не знати», а «не знає», — поправила її пані Сапсан. — А кого я розпитуватиму, так це вас, міс, завтра вранці про правильне вживання граматичних конструкцій.

Емма аж застогнала спересердя.

— А тепер, якщо ви не заперечуєте, — сказала пані Сапсан, — мені хотілося б переговорити з паном Портманом сам на сам.

Дівчина знала, що сперечатися з директоркою — марна справа. Зітхнувши, вона рушила до дверей, але раптом зупинилася і зиркнула на мене через плече. На її обличчі я помітив вираз, якого не бачив раніше: вираз занепокоєння.

— І ви також, пане Нулінґс, — гукнула пані Сапсан. — Я вас теж відпускаю. Виховані люди не підслуховують чужих розмов!

— Та то я затримався, щоби спитати: може, вам чаю принести? — відповів Мілард виправдувальним тоном, і мені здалося, що він трохи підлизень.

— Я запропонувала б вам сісти, — кивнула пані Сапсан на пухке крісло позаду мене, — але, бачу, ви вкриті засохлим багном.