Нарешті ми увійшли до маленької кімнати з вікнами, що виходили на задній двір.

— Придивляйся за ним, поки я покличу директрису, — наказала Емма Міларду, і я відчув, як його рука міцно взяла мене за лікоть. Та коли Емма пішла, Мілард прибрав руку.

— А хіба ти не боїшся, що я зжеру твій мозок і таке інше?

— Та якось не дуже.

Обернувшись до вікна, я зачудовано витріщався. У дворі було повно дітей, яких я майже всіх упізнав з раніше бачених фотографій. Декотрі відпочивали в тіні дерев; інші грали в м’яч чи ганялися одне за одним поміж клумб, що буяли кольорами. То був саме той рай, який змальовував дідо Портман. То був зачарований острів, а це були магічні діти. Якщо це сон, то мені не хотілося, щоби він скінчився. Принаймні, тепер.

На зеленому футбольному полі хтось буцнув м’яч надто сильно — і він застряг у гігантській фігурі якоїсь тварини, майстерно вистриженої з садових чагарників. Цих тварино-кущів я завважив цілий ряд: фантастичні істоти заввишки з будинок, вони стояли немов вартові, охороняючи його від лісу. Тут були і крилатий грифон, і кентавр, що став дибки, і русалка. Погнавшись за втраченим м’ячем, двійко хлопчиків підбігли до підніжжя кентавра, а за ними — маленька дівчинка. Я миттєво упізнав у ній «летючу дівчинку» з дідової фотографії, тільки цього разу вона не летіла, а навпаки: пересувалася так повільно, наче якийсь тягар заважав їй відривати ноги від поверхні землі.

Підійшовши до хлопців, вона підняла руки вгору, і вони накинули їй на талію петлю з мотузка. Потім дівчинка обережно вислизнула зі своїх черевиків — і враз злетіла догори, немов повітряна кулька. Це видовище приголомшувало. Вона піднімалася, аж поки мотузка на її талії натягнулася — і дівчинка повисла на висоті десяти футів, стримувана двома хлопчаками.

Вона їм щось сказала, хлопці кивнули і попустили мотузок. Дівчинка повільно піднімалася вздовж одного боку кентавра, а опинившись на одній висоті з його грудьми, просунула руки крізь гілки, щоби взяти м’яч, але той міцно застряг у заростях кущової фігури. Вона поглянула вниз і похитала головою, хлопці, змотуючи мотузок, опустили її на землю, де вона знову вступила у свої надважкі черевики і відв’язала мотузок від талії.

— Насолоджуєшся виставою? — спитав Мілард. Я мовчки кивнув. — Є набагато легші способи витягнути м’яч, — сказав він. — Але вони знають, що в них є глядач. І тому грають на публіку.

А тим часом до кентавра підійшла ще одна дівчина. Їй було років сімнадцять, і замість звичайного волосся на голові вона мала щось типу гнізда, яке відростало вниз безладними кучерями. Вона нагнулася, вхопила кущову фігуру за довгий вкритий густим листям хвіст, накрутила його собі на руку, а потім заплющила очі, наче зосереджувалась. За мить я побачив, як рука кентавра поворухнулася. Вдивляючись крізь скло, я прикипів поглядом до зеленого куща, подумавши, що, напевне, рука від вітру ворухнулася, але раптом пальці кентавра повільно стиснулися і розтиснулися, наче до них поверталося життя. Я отетеріло спостерігав, як велетенська рука кентавра зігнулася в лікті, потягнулася до м’яча, витягнула його і кинула униз дітям, а ті радісно застрибали. Гра почалася знову, а кудлата дівчина відпустила кентаврів хвіст, і той закляк, наче нічого й не було.

Дихання Міларда затуманило шибку біля мене.

— Не хочеться бути нечемним, — сказав я, — але хто ви — всі ці люди?

— Ми дивні, — відповів Мілард, злегка здивувавшись. — А ти хіба ні?

— Не знаю. Навряд чи.

— Який сором!

— Ти навіщо його відпустив? — почувся позаду нас суворий голос. Обернувшись, я побачив на порозі Емму. — Добре, я сама. — Вона схопила мотузок, яким були зв’язані мої руки. — Ходімо. Директорка готова з тобою побачитися.

Ми знову перетнули будинок, і знов у прочинені двері та з-поза диванів на нас крадькома поглядали очиці, а потім увійшли до залитої сонцем вітальні, де у кріслі з високою спинкою, яке стояло на вишуканому персидському килимі, сиділа поважного вигляду дама в мереживних рукавичках. З голови до п’ят вона була вдягнена в чорне, волосся на її голові було заколоте бездоганно круглим вузлом, а високий застібнутий комірець туго стискав її горло — вона була так само витончено охайна, як і будинок. То була пані Сапсан.

Емма вивела мене на килим, прокашлялася, привертаючи увагу, і розмірений ритм в’язальних шпиць пані Сапсан враз урвався.

— Доброго дня, — сказала дама, підводячи погляд. — Ви, напевне, Джейкоб.

Емма ошелешено витріщилася на неї.