— Так сталося, — пояснював Ігор. — Я не міг втекти з дому, спочатку Ледньов прив’язався, місто йому, бачте, подивитися закортіло, а потім і Ліда, я ж не сказав їм, що йду до тебе…

— Почекай, — зупинив Пелікан Ігореву кулеметну чергу. — Де вона?

— Ліда? Гуляє біля будинку.

Пелікан подивився на дядька Матвія.

— Там же Сом і Колька?..

Дядько Матвій збентежено кахикнув у кулак — це також в нього вийшло традиційно, по-книжковому.

— Адже дівчина… Нащо за нею дивитися.

— Заспокойся, Пелікане. Нічого з нею не трапиться, ні про що вона не здогадується… Кажи, навіщо кликав?

Пелікан підвівся і заходив по кімнаті. Вона була йому тісна, як камера у в’язниці: три кроки вперед, три назад. Дядько Матвій, як і досі, сидів мовчки і не відриваючись дивився на Ігоря.

Ігор терпляче чекав, поки Пелікан відміряє задуману кількість кроків і щось скаже. Нарешті Пелікан зупинився, взявся ручищами за вигнуту спинку стільця. Ігор навіть злякався: не зламав би…

— Ось що, хлопче. Чого я остерігаюсь? Чи можна тобі довіряти?

Інший став би переконувати Пелікана в своїй відданості, клявся б і божився, а Ігор лише плечима стенув.

— Як знаєш. Я тебе розумію: чужа душа — темний ліс.

— Не в цьому суть, — скривився Пелікан. — При чому тут душа? Хлопець ти надійний, та дорога дуже вже далека…

— Куди дорога?

Дядько Матвій розтулив губи — а Ігор думав, що вони в нього навіки склеїлись, — і вставив своє:

— Не збивай малого з пантелику, Гринь, давай про все по порядку…

А Пелікан наче тільки й чекав цих слів. Відразу заспокоївся, знову вмостився на стільці і розпочав “про все по порядку”.

— Про вибух і пожежу в казармах чув?

— Все місто розбурхане…