— Він й сам цього не приховував. Пам’ятаєте: “Я гений Игорь Северянин, своей победой упоен”.

Стала серйозною.

— Напевне, це нескромно, я знаю…

Вже добре, сама думає, без допомоги улюбленого поета. І не такого вже й поганого, до речі. Не без таланту.

— А Блока знайдіть, почитайте. Ось хто геній. Особливо “Дванадцять”…— Тяжко міркував: вісімнадцятий рік, написана поема чи ще ні? Здається, написана…

— У нас міська бібліотека зачинена, — поскаржилася Ліда. Настрій у неї змінювався залежно від теми розмови. Щойно, коли про Сєверяніна говорили, сяяла від радості. Зараз засумувала: біда, книжки узяти немає де. І знову — очі посміхаються з надією: — Може, ви напам’ять щось з Блока знаєте?

А що? Можна і напам’ять. Наочний урок політосвіти.

— Слухайте…

Читав Ігор непогано, а “Дванадцять” — особливо. Поема ця взагалі для читання благодатна: змінюється ритм, мовні шматки, різні людські характери, тон — від камерного до патетичного. Читав у весь голос, не бентежачись поглядів перехожих, чесно кажучи, здивованих: йде вулицею божевільний, кричить у риму, руками розмахує. Та й кричить щось крамольне, на слух… Краще обійти, обійти, не дай боже, причепиться, а то ще й слухати примусить.

Однак Ігор не помічав їх, не розглядав. Чхати йому на них було. З високої дзвіниці. Він читав і сам слухав музику віршів, як вони лунали тепер у їхньому сучасному часі. І, можливо, в ці хвилини в Петрограді чи Москві сам Олександр Блок читав їх — недавно написані, ще гарячі, живі.

І Ліда слухала немов зачарована. А коли він вигукнув останні рядки — про Христа у білому вінку з троянд, схлипнула навіть, не стрималася.

Вже нащо Ігор чекав суперефекту, але тут розгубився:

— Ви що?

— Шкода… — витерла долонькою почервонілі очі.

— Що шкода?

— Я не знаю. Але відчуття від віршів дуже сумне. Навіть жити страшно.

— Та облиште: життя чудове!.. А вірші сподобалися?

Посміхнулася.

— Дуже! — повторила для підсилення: — Дуже-дуже. Я обов’язково знайду книжку Блока. А почитайте ще що-небудь.

Ігор посміхнувся: ще що-небудь? Будь ласка. Розпочав: