— Не обдурював?.. — Валерія підчепила нігтем кришку “портсигара”. — Ну ось, поясни, що тут на мене так подіяло? Батарейка? Лампочка? Два дротики? Ти зробив звичайний ліхтарик. Лише у срібній оболонці — антикварний мотлох. Кому ти морочив голову? Наташі? Чи собі?

Олександр Павлович узяв “портсигар”, уважно оглянув його, немов вперше побачив. Підняв батарейку, заглянув під неї.

— Тут була ще деталька. Така маленька. Куди ти її поділа?

— Яка деталька? Не було там жодної детальки.

— Ні, була, була. Ти могла її не помітити, впустити.

Загублена “деталька” — це вдалий хід. Збентежити Валерію, приголомшити, примусити засумніватися в собі.

— Я нічого не впускала.

От уже і сумнів у голосі!

— Вона дуже маленька. Але в ній все діло…

— Слухай, не мороч мені голови, я не вчора народжена. Невже ти всерйоз вважаєш, що можна створити прилад, який зовсім змінить характер? — А ось тепер вже жодних сумнівів, саме глузування. Атож! Валерія — вчена дама, без п’яти хвилин професор, а в Олександра Павловича, окрім власних рук, жодних науково-технічних аргументів.

Звів голову від “портсигара”.

— Я ж його зробив.

— Зрозумій. — Валерія знову сіла в крісло, знизила тон, намагаючись говорити м’яко і лагідно. Олександр Павлович навіть подумав: як з божевільним. — Це неможливо. Це всупереч фізиці, математиці, механіці, логіці, зрештою.

— Цього не може бути, тому що не може бути ніколи. Класика. Пам’ятаю.

— Сашко, я знаю тебе як облупленого. Ти можеш обдурити Наташку, але не мене. Ти можеш обдурити кого хочеш, це твоя професія, напевне, ти в ній геній, але при чому тут я?

Яка, однак, самовпевненість! Вона знає його “як облупленого”… Та він сам себе так не знає.

Олександр Павлович клацнув “портсигаром” і втиснув його до кишені джинсів. Пам’ятається, він цікавився: як довести до відома Валерії докази того, що вона “обабилась”, отримані за допомогою “портсигара”. Що ж, докази до відома доведені. Питання в іншому: чи сприйняла їх вона? Можна посперечатися, потрощити списи. До речі, Олександр Павлович з жінками не сперечався, навіть якщо злий на них був. Як тепер.

— Бачиш, Леро, — почав він розважливо, маючи намір, не сказавши нічого конкретного, все ж дати їй зрозуміти, чому він город городив, — ти, повторюю, тоді, в машині, все правильно пояснила. І про наші з тобою стосунки, і про те, що не зустрічав я раніше таких, як ти, не довелось. Ти весь час наполягаєш: мовляв, образився я. Ні, не образився — зачепило мене. І не те зачепило, що ми обоє — споживачі в коханні, а те, що ти у нас така унікальна, єдина на білому світі. Ось і захотів я тобі довести, що ніяка ти не унікальна.

— Звичайна?

— Даруй.