— Сашко, не злись, не треба… Пам’ятаєш анекдот про солдата, який поєднав простір і час? Ну пам’ятаєш: він копав канаву від паркана до обіду?.. Ми вимірюємо наші рівні — я маю на увазі себе і тих людей — в різних одиницях, в різних координатах. Даремно порівнювати.

— І чиї ж координати кращі?

— Та нічиї не кращі. Вони просто різні, розумієш, різні. Є простір Євкліда і є, наприклад, простір Римана, і нерозумно з’ясовувати, який з них кращий.

— У Римана, пам’ятаю з фізики, складніше…

— Справа не в складності: для кожного простору свої закони, свої завдання, свої відповіді в підручнику.

— Цікаво, з якого ж це я простору?

Валерія засміялась.

— Тобі цікаво? Ти з нашого простору, з земного, із звичного, — потяглася до нього, обняла, голову на плече поклала.

Олександр Павлович відсунувся: палити йому було незручно. А розмова чомусь дратувала.

— Я такий же, як вони, Леро, я базіка і нероба, і мій рівень чудово лягає в їхні координати. Що ти в мені знайшла?

Вона різко відсторонилася, чомусь надто різко, немов він зачепив щось болюче.

— Я нічого в тобі не шукала.

— Але ж ти зі мною?

— Сашко, давай поставимо всі крапки. Ми не діти. Тобі — під сорок, мені — за тридцять. Ні ти, ні я слово “кохання” в розмовах не згадували, так? Ми разом, тому що нам так хочеться, тому що поки, — вона підкреслила це “поки”, — нам добре разом, тому так легко, немає жодних проблем… Я не знаю, як там в тебе, в цирку, а в мене, в інституті, проблем досхочу, досхочу нервозності, це, на жаль, не від мене залежить. Але те, що залежить від мене, я роблю так, як я хочу, розумієш? Я живу так, як я хочу. Я виховую Наташу так, як вважаю за потрібне. Я зустрічаюся з тими людьми, які мені приємні або цікаві. Я тебе не бачу зараз, але не кривися, не кривися, не будь ханжею. Адже ти не ханжа, чи не так?.. Я знаю: тобі зі мною… як це сказати… цікаво, чи що. У тебе не було таких, як я, так?.. Ти розумний чоловік, Сашко, ти допитливий, ти мене вивчаєш. Я не проти. Але і тобі добре зі мною. Поки. І від нас залежить, щоб це “поки” тривало якомога довше. Ти мене зрозумів, Сашко? Ти згоден зі мною?

Найгірше, думав Олександр Павлович, що вона має рацію. Вона цілком правильно визначила ситуацію, сперечатися немає сенсу, але рутинна інерція змушувала його говорити не те, що він думає, а те, що належить.

— Ти цинічна…

— Так, цинічна. Але й ти не янгол. Ти — чоловік, я — жінка, ми разом. Що ще?

— Ти не жінка.

Валерія знову засміялася — легко й коротко.

— Жінка, жінка. І ти це знаєш краще за інших… — швидко, мимохідь поцілувала його в щоку, вибігла з машини. Дверцята тримала відчиненими, і бічні нічники ледь висвітлювали її усміхнене обличчя. — Таких жінок поки — одиниці. Ох, як багато ще бабського в жінці, як багато!.. Але незабаром зовсім не буде. І всі стануть такі, як я.