Анеля все ще стояла на колінах, бліда, з лицем, піднятим до капітана, держачи його за ноги. Капітан пустив Михася на землю і трохи лагіднішим голосом промовив:

— Ну, встань і говори, що маєш говорити! Діти, ідіть до свойого покою!

Анеля помалу встала. Діти стояли в нерішучості, вкінці Михась, обертаючися до батька, мовив.

— А не будеш бити маму?

— Ні, сину! — поважно відповів капітан.

Діти вийшли. Анеля слідила за ними довгим, нам’єтним позирком, повним безграничної любові і невисказаної туги. Бачилось, що бажала навіки вбити собі в тямку, затвердити в своїй душі кожду найдріб-нішу рисочку, кождий рух, кождий погляд, кожде слово тих двох маленьких істот. Коли щезли в сусіднім покою, коли двері зачинилися за ними, аж тоді розсіявся лід, що, бачилось, досі обдавав її, зломалася сила її духу і, заливаючися гіркими слізьми, безвладна і майже знетямлена, вона упала на крісло.

Капітан сидів на своїм кріслі, холодний, недвижний і понурий, мов чорна хмара, не почував у своїм серці ані милосердя, ані співчуття для тої жінки, що таким безпримірним способом зруйнувала щастя своє власне і його, кинула нестерту пляму на невинні голови сих дітей, ганьбою покрила їх ім’я. На дні його серця, мов гадюка, заворушилася думка:

«Коли б ти була вмерла, заким мала зробити се все! Я був би оплакував тебе як ідеал жінки і матері! Але тепер навіть умерти тобі запізно».

Анеля перестала плакати, обтерла сльози і обернула очі до мужа, її лице не являло вже тепер того ледуватого виразу остовпіння і німого болю, ані тої покірності, що такою поганою плямою падала на нього перед хвилею. Якийсь дивний огонь починав помалу розгорятися в її очах і випалювати рум’янці на її так нагло і передчасно зів’ялих щоках.

— Так ти погорджуєш мною? Проклинаєш мене? — запитала звільна, цідячи слово за словом.

Капітан тільки глухо застогнав замість відповіді.

— Ти хотів покинути мене і дітей без слова прощання?

— Щоб я був ніколи і не бачив тебе!

— Значить, ти ніколи не любив мене?

Капітан стрепенувся і кинувся на кріслі. Шалена злість знов почала ворушитися в його серці.

— Нікчемнице! Мовчи! Не згадуй мені про ту любов, котрої ти не гідна, котра нині сталася для мене джерелом безконечного страждання! — крикнув він.

— Так ти задля страждань одного дня, кількох годин проклинаєш цілі літа щастя, ціле пасмо жертв, які я принесла для тебе?

— Що значать усі ті жертви супроти сеї страшенної рани, яку ти завдала мені, відбираючи мені честь, пошану у людей, відбираючи мені охоту до життя, саму можність людського існування? Адже ж бачиш, що тепер усе для мене скінчене?

Анеля випростувалася і з погордою поглянула на нього.

— Одно тілько бачу, що ти трус! Тростина, що хитається з вітром! Се бачу, а більше нічого. Що для тебе скінчене? Що офіцери не хочуть приймати тебе до касину? Плюнь на них і не ходи там! Що військова служба буде для тебе неможливою? Плюнь на неї і виступи. Що побут у Львові буде для тебе занадто прикрий? Плюнь на Львів і осядь десь на селі в горах!