— А я би за се пану капітанові був дуже, дуже вдячний! — мовив ревізор. — Бо знають пан капітан чому? Се не проста справа. Се навіть дуже делікатна справа, не те що проста крадіж або навіть убійство. А як ще тота пані капітанова має яких знайомих військових або як трафиш не на тоту, що треба, то... знають пан капітан, такий бідний ревізор від поліції — то дрібна комаха. Роздавити її нетрудно, коли хто має плечі.

— Ну, значить, подвійна причина, щоби братися до діла осторожно. Я тут у військових кругах досить знайомий і, може, буду міг дати вам деякі інформації, та хотів би поперед цього знати, як стоїть ся справа. Я б вас запросив до себе, та у мене там жінка, дитина недужа...

— О, ні, ні! — поспішно скрикнув ревізор. — Зовсім не хочу робити панству ніякого клопоту.

— Може би, ліпше було зробити ось як? Відішліть ви сих панночок... де вони живуть?

— В готелі, у Геккера.

— Значить, нехай ідуть до готелю. А коли винайдемо сю злочинницю, тоді покличете їх, щоби станули їй до очей. Добре?

— Думаю, що так буде найліпше! — мовив ревізор, рад, що раптом здобув союзника в такій знатній фігурі, як капітан, і при тім дивуючися, що сей незнайомий йому капітан так якось гаряче бере собі до серця сю справу і ні відси ні відти накидається йому зі своєю підмогою. І, обертаючися до дівчат, мовив зовсім відмінним, острим і розказуючим тоном:

— Прошу йти до готелю і ждати на мене. Я там швидко надійду.

Дівчата пішли, розмовляючи голосно між собою, сміючися і частенько озираючися поза себе.

— А ми, — мовив капітан по їх відході до ревізора, — може би вступили де-небудь тут близько до реставрації? Ви вже по обіді?

— О, ні! Де там при нашій службі думати так швидко про обід!

— Добре. Я також троха приголоднів. З’їмо разом обід і побалакаємо.

Ревізор чимраз більше почав набирати підозріння, та не давав нічого пізнати по собі, тим більше, що, крім сподіваних інформацій, йому всміхалася надія на добрий обід в товаристві капітана. Вступили до Варшавського готелю. Капітан зажадав окремої комнати, замовив обід і бутельку вина і, сідаючи при столі обік Гірша, що, трохи заклопотаний, сидів тільки на половині крісла, промовив якнайсвобіднішим тоном:

— А, я забув вам представитися, пане Гірш! Я капітан Ангарович. Перед кількома днями я вернув з Боснії. Здається, що ви з якимсь підозрінням поглядали на мене, коли я обіцяв вам свою підмогу при відшуканні тої злочинниці...

— Але ж, пане капітане! — скрикнув Гірш мов ужалений, схапуючися з крісла. — Відки ж би я міг...

— Сидіть, сидіть! — мовив капітан, беручи його за рам’я і втискаючи на крісло. — Не маєте чого так дуже відпиратися. Адже ж се ваше ремесло — підозрівати, догадуватися різних таємних зв’язків. Не думаю брати вам за зле вашого підозріння, зовсім ні. Але поперед усього їжмо! — додав, коли кельнер приніс росіл і поналивав тарелі.

На кілька мінут перервалася розмова. Чути було тільки бризкання ложок о тарілки і хлюпання плину. Ревізор їв завзято, добросовісно, бажаючи замаскувати своє внутрішнє заклопотання в тім незвичайнім положенні.

— Я вам усе витолкую, — мовив капітан, випорожнивши свою тарілку. — Є тут справді деякий зв’язок, є щось таке, що мене спонукає доложити всіх сил, щоби відшукати сю женщину. Але докінчіть же насамперед своє оповідання!

На лихо, ревізор був уже тепер далеко не такий говіркий, як уперед.

— Моє оповідання? — запитав з видом здивовання. — Що я пану капітанові маю більше оповідати?